Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш
Втім, і в інших його творах, котрі мають більш світський характер, аж до віршів, байок і листів, біблійні мотиви й символіка посідають помітне місце, що, до речі, створює чималі труднощі для сучасного читача, який, ніде правди діти, у переважній більшості не дуже готовий до сприйняття такого матеріалу. Сковорода ж, і це природно, почувається в ньому настільки вільно, що знаходить тут імпульси для філософських розмислів, ба більше, джерело поетичного натхнення.
Звернімо під цим оглядом на структурний принцип поетичної збірки Сковороди, повна (рідко вживана) назва якої звучить так: «Сад божественних пісень, що проріс із зерен Священного Писання». Суттю, це, як сказали б ми сьогодні, своєрідне «Вибране» поета, куди ввійшли тридцять віршів і пісень, написаних Сковородою в різні періоди життя, головно — в 50-60-ті роки, хоча є твори й пізніші. Збираючи їх до збірки, автор прагнув закцентувати їхню ідейно-художню єдність за рахунок епіграфів — посилань на біблійні тексти. «На цю силу», «із цього зерна», «із цього сімені», просто — «із цього», а далі цитата, незрідка не одна, покликана наперед розкрити задум твору, виявити позатекстове джерело, семантичне осердя. Є лише два виїмки: пісню 24-ту попереджено рядком «римського пророка Горація», а 30-ту — старогрецькою епіграмою.
Цікаві виїмки дещо іншого плану: Сковороді наче затісно в рамцях, означених біблійними цитатами, і тоді виникає невідповідність, дисонанс, зміст і тональність поетичного тексту «перехлюпують» через ці рамці. Приміром, гостра соціальна складова в пісні 10-й («Всякому місту звичай, права»), її виразні, цілком конкретні часові та побутові реалії явно належать іншому семантичному просторові, ніж епіграф «із зерна» Ісуса Сираха: «Блажен муж, що в премудрості помре і що в розумі своєму повчається святині». Подібне спостерігаємо й у піснях 12-й («В город не піду багатий…») та 18-й («Ой ти пташко-жовтобоко…»).
Та все ж справедливість вимагає сказати, що тяжіння Сковороди — і поета, і філософа — до Біблії є вповні очевидним, це, без пересади, родова риса його світогляду й світовідчування. Чи повинно це подивляти? Можна відповісти запитанням на запитання: а чи могло бути інакше?
Прецінь, найперший чинник тут — освіта, Києво-Могилянська академія, котра справила зрештою вирішальний вплив на формування духовного світу Сковороди. Звичайно, суто конфесійним — у вузькому сенсі цього означення — учбовим закладом академія не була. Спеціально готувалася до священнослужительства приблизно лише третина її вихованців. Решта, закінчивши навчання, виходили на широку дорогу національно-духовного розвою, знаходячи застосування своїм знанням у різних галузях суспільного життя — ставали вчителями, писарями, перекладачами, мандрівними філософами й поетами, культурно-мистецькими, значними державними діячами; формувався «новий тип українського інтелектуала, який згодом блискуче вивершиться і разом з тим завершиться в геніальній постаті Сковороди»[244]. Цій, мовити б, культурно-доленосній ролі академії сприяли широкий діапазон і високий рівень навчальних її програм, ґрунтованих на засадах синтезу східної, слов’яно-візантійської, та західної, європейської, культурних моделей, конфесійна толерантність, міцна зрощеність з історично-політичним контекстом доби, з процесом становлення національної суспільної свідомості, з українським бароко як домінантним явищем національної культури.
Та все ж розглядати Києво-Могилянську академію як звичайний загальноосвітній та культурний заклад означало б грішити проти істини. Церква (а після Переяслава — надто московська церква) впливала, і то достоту активно, на характер діяльності академії, спрямованість навчального процесу. Аж ніяк не можна вважати випадковим той факт, що значна частина «могилянців» зробила саме церковну кар’єру, причім у сфері московського патріархату. Наведений В. Аскоченським у книзі «Київ з найдавнішим його училищем Академією» список тих, хто, вийшовши з її стін, згодом посів високе місце в церковній ієрархії, є вельми красномовним.
Сковорода, дарма що він, як відомо, провчився в класі богослов’я лише два роки замість належних чотирьох, устиг отримати непогану богословську підготовку. Далося взнаки те, що він прослухав принайменше половину фундаментального курсу теології Ґ. Кониського, а також імовірна його участь у критично-філологічних студіях з Біблії С. Тодорського, який працював над її перекладом. У подальшому Сковорода протягом усього життя продовжував самостійне студіювання Біблії. Його високий авторитет у цій галузі визнаний фахівцями-богословами. Дехто з них навіть вважав, що він назагал «більше богослов, ніж філософ»[245], з чим, утім, навряд чи можна погодитися. Поза сумнівом, у кожному разі, одне: Сковорода недарма називав себе «любителем священної Біблії» (так підписував деякі листи) — він справді не тільки знав її досконально, а й любив, з насолодою читав і перечитував, щоразу відкриваючи для себе щось нове. У виголошеному Логвином («Розмова п’яти подорожніх») захопленому монолозі на честь Біблії не можна не почути авторів голос: «Вибачте, друзі мої, надмірну мою схильність до цієї книги. Визнаю свою гарячу пристрасть. Правда, що із самих дитячих літ таємна сила й поваба тягне мене до повчальних книг, і я їх більше за інші люблю. Вони лікують і звеселяють моє серце, а Біблію я почав читати близько тридцяти років від свого народження (зауважмо: Сковороді було якраз двадцять дев’ять років, коли він почав навчатися в богословському класі в Георгія Кониського. — Ю. Б.). Але ця найчудовіша для мене книга над усіма моїми полюбовницями гору одержала, втоливши мою довгочасову спрагу та голод хлібом та водою, солодшою меду та щільника, Божої істини й правди, і відчуваю особливу до неї свою природу». І далі в словах: «Чим більше було глибоке і безлюдне усамітнення моє, тим щасливіше співжиття із цією улюбленою в жонах» (І, 357–358) — вгадуємо висловлений у метафоричній формі натяк на мандрівний спосіб життя Сковороди, коли Біблія, що завжди зберігалася в похідній торбі, була для філософа практично єдиним об’єктом студій і джерелом ідей.
