Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш

Нехай читача не подивляє, що тут поруч поставлено двох авторів, які не знали і напевно не читали одне одного. Мисль людська рухається вигадливо, багатовекторно, й часто-густо при цьому виникають різні перетини та переклики, те, що можна назвати ефектом своєрідного інтелектуального «відлуння».

Жодною мірою не претендуючи на докладний порівняльний аналіз етичних систем німецького та українського філософів, відзначмо головне, що дозволяє, як видається, зіставити обидва формулювання, — їхній законотворний, всезагальний характер, який не залежить від суб’єктивних нахилів і намірів окремого індивіда. В Сковороди «неграмотний Марко» підкреслює, що тоді як перші дві його «реґулки» цілком «домашні», життьові, третя «є апостольський закон, даний для всіх народів» (І, 348), тобто це «повеління», всезагальна необхідність. Кант так само наполягає на тому, що «тільки із законом пов’язане поняття безумовної і притому об’єктивної і, отже, загальнозначущої необхідності, й повеління суть закони, яким треба коритися…»[241].

Тут-таки, щоправда, оприявнюється — і це не менш суттєво — й засаднича відмінність у поставах двох філософів, передовсім щодо розуміння стосунків поміж мораллю та релігією.

Кант виходить з того, що релігія повинна спиратися на моральний закон, і саме з моральної точки зору потрактовує доґмати християнства; сама ж мораль, вважає він, будь-якого виправдання з боку релігії не потребує. Тому німецький філософ визнає «моральну теологію», але заперечує «теологічну мораль», що, до речі, спричинилося до гострого невдоволення сучасних Кантові сильних світу цього. Так, після виходу твору «Релігія в межах одного розуму» філософ отримав вельми гнівливе послання від прусського короля. «Наша найвища особа, — писав Фридрих-Вільґельм II, — вже давно з великим невдоволенням розгледіла, що ви зловживаєте своєю філософією для викривлення і приниження деяких головних і підставових учень Св. Письма й християнства». Король попереджав, що в разі, якщо філософ упиратиметься в своїх помилках, йому слід «неуникно очікувати неприємних розпоряджень»[242].

Щодо Сковороди, то для нього моральний закон, навпаки, нерозривно пов’язаний з підставами християнської етики, його, сказать би, продиктовано «згори», проказано Господом людям і передано їм через апостолів. Якщо етика Канта далеко перегнала свій час, то Сковорода перебуває на розграні двох етапів розвитку філософсько-етичної думки, його потрактовання морального закону позначене ознаками переходності: воно ще не звільнилося від всевладдя старого світогляду, але вже несе в собі елементи нових моральних уявлень. Формула Сковороди («неграмотного Марка») — це свого роду провісник кантівського категоричного імперативу, його попередній, чорновий варіант.

(Причинки. Ця формула не така універсальна, як у Канта, проте й не така абстрактно-раціоналістична, не так апріорна, в ній менше глибинного узагальнення, натомість більше простої людськості, живого, «приземного» досвіду. Німецький філософ означує різкий вододіл поміж моральним законом та емпіричною етикою, поміж ідеальною мораллю і реальними вчинками реальних людей, які в нього назагал перебувають десь на задньому плані, втрачають будь-яке значення перед трансцендентним ригоризмом всезагального «повеління». У притчі Сковороди, навпаки, акцентується безпосередній благотворний вплив на її героя просто й мудро сформульованого життєвого правила. Марко зізнається, що ретельне дотримання цього правила вивело його «на шлях миру», примирило «із внутрішнім моїм паном» (І, 348), тобто із самим собою, допомогло зберегти моральну чистоту, знайти душевний спокій, який для Сковороди фактично є синонімом щастя.

Кантові така постава достеменно чужа. Саме поняття щастя, хоча філософ і не заперечує, що прагнення до нього притаманне кожній розумній істоті, за Кантом, залишається поза межами закону, бо стосується сфери емпіричної, суб'єктивної, особистісної. Етика Канта первісно й засадничо антиевдемоністична.

Цей момент, між іншим, пізніше використовували (і, треба сказати, доволі вдало) автори неокантіанського кшталту в полеміці з марксизмом. З прикладу, Ніколай Бєрдяєв, посилаючись саме на кантівський категоричний імператив, звертав увагу на те, що Марксова ідея загального щастя — ідея, суттю, цілком буржуазна, міщанська, що вона суперечить інтересам окремої особистості як самоцілі. «…Моє духовне „я“ має абсолютну моральну вартість, — писав він, — а щастя „іншого“ річ іноді чудова, але не має жодної моральної вартості»[243].)

Сковординівський «неграмотний Марко» правду каже, що свою третю «реґулку» він не сам вигадав. Адже, суттю, перед нами парафраз євангельського тексту: «І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само» (Лук. 6, 31).

Приклад характерний. Для Сковороди Біблія — воістину «Книга книг». Хоч би про що він думав, писав, сперечався — чи про чесноти дітей людських, а чи про їхні хиби, темні пристрасті, помилки, про тлумачення щастя в житті чи про споріднену працю, про моральний закон чи про порушення його, — все так чи так пов’язано з біблійними мотивами, образами, сюжетами, з біблійною символікою. Відповідь на головне для нього питання — питання про людину Сковорода найперше шукає в Біблії. Бо, на його переконання, «Біблія нічого не говорить, що б не стосувалось людини» (І, 257). Глибокий гуманістичний сенс убачає він у словах особливо шанованого ним апостола Павла: «Знаю людину…» Сковорода саме й прагне пізнати, зрозуміти людину, відрізнити істинну, живу сутність її від мертвої зовнішньої оболонки, від «трави й плоті», подібно до того, як зерно пшеничне відрізняємо від соломи й полови. Тут — його найвища мета, важливіше, значущіше за яку немає і не може бути нічого. Богословський та антропологічний плани стоплені в Павлових слова в єдине ціле, тлумачення конкретного біблійного тексту відкриває шлях до осягнення людини як особистості, індивідуальності, зрештою — як начала всіх начал і кінцевої мети всього сущого.

Зрозуміло, нічого не слід спрощувати. У багатьох філософських творах Сковороди превалює якраз суто теологічна компонента. «Асхань», «Бесіда 2-га», «Кільце», «Жінка Лотова» сливе цілковито побудовані на алегоричному тлумаченні біблійних сюжетів, символів, персонажів, тих або тих «темних» місць у тексті Святого