Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш

життя України початку XX ст. подає І. Лисий у невеликій, але змістовній студії «Навколо Сковороди» (див.: Лисий І. Філософська і мистецька культура. — К., 2004. — С. 59–72). ">[256] пізніше, за кілька років після її виходу в світ (і, можливо, саме дякуючи такому дистанціюванню), сформулював цю українську позицію, прецінь, найповніше й найвиразніше. Відзначивши, що «Ерн одним махом відрізав Сковороду від українського народу та української школи» і відтак «не зрозумів Сковороди, хоч і пішов за ним услід», М. Сумцов констатує подивугідну для серйозного вченого необізнаність з предметом дослідження, вбачаючи причину (хоч і не підставу для виправдання) в тому, що «Ерн для України зовсім чужа людина». «У дійсності, — пише М. Сумцов далі, — Сковорода не „русский философ“, а український і тільки український, і не „первый росток“, а остання розкішна квітка старого життя, світогляду українського народу, його старого письменства, колишньої могилянської школи, кревний син свого народу, його чула, гарна, люб’язна та многодумна дитина. Щоб зрозуміти як слід Сковороду, його думки і почуття, треба пильно придивитись до культурного життя українського народу, до його старої школи й письменства»[257].

Важливо, що така категорична постава М. Сумцова («український і тільки український») аж ніяк не означає замикання спадщини Сковороди у вузькоетнічних рамцях. Вартий під цим оглядом уваги той факт, що полеміку з поглядами В. Ерна М. Сумцов веде в одному з розділів своєї праці (якщо говорити про поширений її варіант 1926-27 року), інші розділи вчений присвячує розглядові рівнобіжних між українським філософом та іноземними мисленниками — Вовенарґом, А. Амієлем, Алєксандром Герценом, Л. Толстим, Е. Ренаном; тобто акцентована ним питома «українськість» Сковороди жодною мірою не перешкоджає включенню його в світовий контекст. При цьому, як слушно підкреслює сьогоднішній дослідник, «правдивим „ключем розуміння“ феномена Сковороди» для М. Сумцова «є українська традиція»[258] (курсив автора. — Ю. Б.). У тому числі — додамо від себе — її духовно-містичний струмінь. Подібно до того й Д. Чижевський, міцно пов’язуючи із цим струменем містичну складову світогляду й світовідчування Сковороди, його символіко-антропоцентричного вчення і розташовуючи її (як, властиво, й усю спадщину філософа) в самому осерді української традиції, водночас вважає за потрібне розглядати цю складову на різноманітному історично-філософському тлі, у типологічному зіставленні найширшого діапазону — від представників античного платонізму, отців Церкви, середньовічних містичних шкіл, зосібна німецьких містиків, таких, як Й. Екхарт («Майстер Ерхарт»), Г. Сузо, Я. Бьоме, Й. Арндт, А. Сілезіус та ін., аж до містичної символіки Р. М. Рільке[259].

(Причинки. Натомість В. Ерн проводить жорсткий вододіл між Сковородою та чужоземною, зокрема німецькою, філософською думкою: «Його філософія складається в струнке ціле тоді, коли німецька мисль, од якої багато хто веде родовід російської мислі, тільки-но зароджується»[260]. В. Ерн вважає винятково важливим нагадати, що свій перший філософський твір, «Наркіс», Сковорода написав іще до того, як І. Кант захистив дисертацію…

Цей «антикантіанський» патос книжки В. Ерна викликав обурення російських неокантіанців, з критичним відгуком виступив Д. Філософов та інші.

А от Андрєй Бєлий, котрий якраз цього часу, надто після подорожі до Тунісу, Єгипту й Палестини, був захоплений неослов'янофільською ідеєю «осібного», неєвропейського шляху Росії, остаточно підводить — явно не без впливу В. Ерна — риску під своїм недавнім інтересом до кантіанства, «збирає в урну попіл спаленого свого захоплення»[261]. До нового варіанту програмової під цим оглядом поезії — «Спокусник» він включає таку строфу:

Оставьте… В этом фолианте Мы все утонем без следа!.. Не говорите мне о Канте!! Что Кант?.. Вот… есть… Сковорода. Философ русский, а не немец!!!

Ще пізніше, у виданні 1923 року, в поезії «Премудрість» він після фінального рядка «С ученым спорит вновь ученый» ставить дві крапки й дописує ще одну строфу:

В тумане выспренних вопросов Мы — да: утонем без следа… Да, господа: что Кант? Философ Отличнейший — Сковорода…

Щоправда, тут вловлюється злегка іронічна, напівпародійна інтонація, що, як відомо, назагал притаманні стилю Андрєя Бєлого, але очевидно все ж, що поетову іронію адресовано не Сковороді, а філософам-схоластам, які захлинаються у пустопорожніх дебатах, а поза тим, певною мірою, імовірно, й собі самому, вчорашньому, котрий тепер обтрусив з ніг своїх неокантіанський порох…

В іронічному контексті згадувалось ім'я українського філософа й у ранній редакції роману Андрєя Бєлого «Петербурґ», де воно корелювало з характеристикою Аполлона Аполлоновича Аблєухова. Проте в остаточній редакції твору образ Сковороди знову ж таки цілком змінює свою сенсотворну функцію: тепер він виникає в останніх рядках як символ духовного відродження Аблєухова-молодшого, повернення його до «джерел». Дослідник цієї проблеми пише: «Як зауважував про фінал „Петербурґа“ в статті „Натхнення жаху“ В'яч. Іванов (до речі, близький друг Ерна), „кантіанець… виявив схильність спочатку до староєгипетського, а потім і до сучасно-православного містицизму, ідентифікуючи тим самим