Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш
Зіставлення, як у випадку з Гоголем, визнаймо, не є безпідставним. Чимало моментів оприявнюють близькість релігійних поглядів Сковороди й Толстого. Лише кілька таких моментів.
Передовсім це усвідомлення нерозривного зв’язку релігії з мораллю, з такими поняттями, як добро, зло, правда, совість тощо. «Спроби заснувати мораль поминувши релігію, — вважає Толстой, — подібні до того, що роблять діти, котрі, бажаючи пересадити рослину, яка їм довподоби, відривають од неї корінь, який їм не подобається і видається їм зайвим, і без кореня встромлюють рослину в землю. Без релігійної основи не може бути жодної справжньої, натуральної моралі, так само як без кореня не може бути справжньої рослини». Проте й релігія, це Толстой тут-таки спеціально підкреслює, неможлива без моралі, бо сутність релігії полягає не у вченні «про божеств», а «тільки у відповіді не запитання: для чого я живу і яке моє ставлення до безкінечного світу, який мене оточує?»[277]. Тільки в цьому.
Звідси — неґативне ставлення письменника до «метафізики релігії», до «зовнішнього боговшанування», до марновірства й обрядовості — всього того, що й Сковорода називав «лускою», «брехнею церемоніальною». Звідси відвага Толстого бути вільним від «ошуканства віри в чудеса», від усього, що «суперечить розуму», бо це «є олжа людська, як олжа всіляких сучасних чудес, зцілень, воскресінь, чудотворних ікон, мощей, перетворення хліба й вина і т. ін., так само як і чудес, про які розповідається в Біблії, в євангеліях, у буддистських, магометанських, таосійських та інших книгах»[278]. Звідси заперечення богодухновенного походження Святого Письма, погляд на нього як на «книгу, що пройшла через багатоскладні з’єднання, переклади й переписування, складені 18 століть тому людьми малоосвіченими та марновірними»[279]. Й нарешті, як підсумок: панівна в Росії церква спотворює справжнє християнське вчення, вона не спроможна дати людям ясно виражені моральні засади, нитка, яка пов’язує церкву зі світом, з людьми, перетворилася лише на перешкоду.
Визнаймо: подібного ми в Сковороди не знайдемо, як не знаходили, з другого боку, й апологетики московської церкви. Ні толстовської готовності до «останніх» висновків, ні його нещадної думки — всього того, за що Толстой заплатив відлученням од церкви. Сковорода часто-густо, свідомо чи мимовільно суперечить церкві; Толстой і церква назагал несумісні. У першому випадку перед нами релігійний дисидент, вільнодумець, який дозволяє собі не вписуватися в мейнстрим церковного офіціозу, віддаючи перевагу андеґраунду, а час від часу впадаючи і в єресь; у другому — єретик завершений, відвертий і послідовний. Там перед нами аутсайдер, тут — правдивий бунтівник.
Либонь, в одному Сковорода непохитний — у своєму ставленні до чернецтва. Вище наводилися апокрифічні історії про те, як він, принайменше двічі, у категоричній формі відхиляв пропозиції про «прийняття чернечого сану», за що навіть друг його архімандрит Гервасій Якубович «поставився до нього холодно» (II, 389). У творах і листах філософа зустрічаємо колючі зауваження то про «чернечий маскарад», коли «лицеміри» вдягаються під пустельників та аскетів (І, 277), то про ченців, які ховають своє справжнє єство «під машкарою благочестя» (II, 342).
Кульмінаційний пункт викривального античернецького пафосу Сковороди — діалог «Боротьба архистратига Михаїла з Сатаною». Сидячи на райдузі, «небесні архивоїни» оглядають землю і Всесвіт і з гіркотою відзначають, що «по всьому Всесвіту розсіяв сатана насіння своє!» (II, 66). Поміж тих, хто обрав «шлях лівий» — шлях «позовів, боротьби, злодійства, грабежів, підлабузництва, купівлі, продажу, хабарів» (II, 73), вони бачать «дивну» процесію: «П’ятеро чоловік бредуть в широких опанчах, які волочаться по шляху на п’ять ліктів. На головах капюшони. В руках не жезли, а кол. На шиї у кожного по дзвону з шнуром. Сумами, іконами, книгами обвішані. Ледве рухаються, як бики, що везуть парафіяльний дзвін» (II, 74). Наївний, як воно й належить небесному насельникові, Варахиїл бідкається: «Щось хіба справді трудящі й обтяжені! Горе їм, горе!..» Однак його колеґа Рафаїл, який тверезо дивиться на речі, пояснює: «Це лицеміри… мавпи справжньої святості… лицем святі, а серцем — від усіх беззаконніші». Варто навести лише деякі епітети й характеристики з його монологу, витриманого, прямо сказавши, у не зовсім ангельській тональності: «сріблолюбні», «насолодолюбні», «облесники», «за благочестя мають прибутки», «цілують кожен день заповіді Господні і за алтин їх продають», «домашні звірі і внутрішні змії, лютіші від тигрів, крокодилів і драконів». «Вся їхня молитва в тому, — жорстко резюмує Рафаїл, — щоб нарікати на Бога й просити тлінностей» (II, 74).
Якраз у цей момент ченці зупиняються і заводять свої «безбожні… пісні Божі». Їхня молитва становить собою пародію Сковороди на деякі твори «мандрованих» дяків і «спудеїв». Доволі безцеремонно ченці звертаються до Бога, не так випрошуючи, як радше нахрапом вимагаючи уваги й милостей:
Боже, встань, чого спиш? Чому про нас не рядиш?
Без зайвої скромності вони нагадують про свої гідні винагороди заслуги:
Ми ж тобі свічищі ставим, Кожен день молебні правим! ----------------------------- На тиждень постимо два рази. Хмільного не вживем ні разу. ------------------------------ Хоч Псалтиря не слухаємо, Та напам’ять його знаємо.
В кінці «молитви» ченці діловито торгуються зі Всевишнім:
Почуй, Боже, крик і рев! Дай на багатство всіх мов! Тоді-то Тебе прославим, Свічки золоті поставим, І всі храми золочені
