Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш

що не квапилася відкрито узаконити Єлізавета, котра замолоду під впливом Олексія Розумовського мала сентимент до всього «малоросійського» (за її правління Сенат навіть прийняв указ, яким дозволявся «посполитим» перехід з місця на місце, а виданий 1760 року гетьманом Кирилом Розумовським під тиском старшини універсал, який передбачав у таких випадках обов'язковий письмовий дозвіл поміщика, було потверджено Петербурґом лише після її смерті, 1763 року), — те без вагань і затримок зробила Єкатєріна II. Її указом 1783 року на українського селянина повністю поширювалося загальноімперські кріпосницькі закони, його назагал позбавлялося права будь-якого переходу або переселення. Парадокс історії: саме в цей час Єкатєріна запаморочила голову всій Європі своїми просвітницькими деклараціями, листувалася з Вольтером і останній, як і багато хто з тодішніх європейських мисленників, оспівував «північну Семираміду» й оголошував Росію найпроґресивнішою країною світу, батьківщиною гуманізму, ліберальних ідей і засад…

Алєксєй К. Толстой у своїй «Історії держави Російської від Гостомисла до Тимашева» так зображує цю химерну ситуацію:

«Madame, при вас на диво Порядок расцветет, — Писали ей учтиво Вольтер и Дидерот, — Лишь надобно народу, Которому вы мать, Скорее дать свободу, Скорей свободу дать». «Messieurs, — им возразила Она, — vous me comblez», — И тотчас прикрепила Украинцев к земле.

Ось чим були для історії України, для національної пам'яті й свідомості означені П. Тичиною дати — 1751 та 1783.)

Що ж до того, щоб пов’язати з цими датами вірш Сковороди «De libertate», то тут постають сумніви. Доводиться зазначити, що, суттю, немає жодних фактів, які б свідчили якщо не прямо, то бодай опосередковано, натяком, що територіальні проблеми, без пересади життєво важливі й болючі для запорожців, хвилювали тоді Сковороду; навряд чи він назагал про них що-небудь чув. Він перебував у зовсім іншому життєвому вимірі та життьовому просторі, й дошкуляли йому турботи так само іншого порядку. Сковорода щойно повернувся з-за кордону, сповнений нових знань і вражень, але жити не було де й не було чим; спроба загніздитися в Переяславі, викладачем у тамтешньому колеґіумі, як відомо, закінчилася невдало — виник конфлікт з єпископом, з колеґіуму довелося піти. Сковорода повертається під дах рідної Києво-Могилянської академії, знову, вже маючи за плечима сливе тридцять, перетворюється на «спудея» — щоправда, останнього, богословського класу. Ось чим був знаменний для нього 1751 рік. А 1783-й?

Цього року філософ, живучи на Харківщині, спочатку в Великому Бурлуці в Якова Донця-Захаржевського, потім у Бабаях в іншого Якова, Правицького, пише діалог «Боротьба архистратига Михаїла з Сатаною», в якому створює автопортрет, котрий змальовує його, треба думати, таким, яким він був на той час. Яким же саме?

«Любі мої брати! — звертається до інших „небесних архивоїнів“ архангел Гавриїл. — …Дивіться на цього мандрівника на землі, що ступає перед вами. Він прямує з жезлом веселими ногами й місцями спокійно співає: „Прибулець я на землі, не скрий від мене заповідей Твоїх“.

Співаючи, повертає очі то праворуч, то ліворуч, то на весь горизонт; спочиває то на горбку, то при джерелі, то на траві зеленій; їсть поживу звичайну, та сам він їй, як майстерний співець простій пісні, додає смаку. Він солодко спить і тими ж Божими видіннями уві сні й поза сном насолоджується… День його — вік йому і є як тисяча років, і за тисячу літ нечестивих не продасть його. На думку світу, він найбідніший з усіх, а за Богом від усіх багатший… Цей мандрівник бродить ногами по землі, серце ж його серед нас на небесах і насолоджується… Ми ж його пізнали. Це друг наш Даниїл Варсава» (II, 68–69).

Таким постає перед нами року 1783-го Сковорода, що його ми, поза сумнівом, пізнали з опису архангела Гавриїла. Погодьмося: цей душевно врівноважений, смиренний мандрівець, котрий «полюбив шлях і славу Божу», той, чиє серце «на небесах… насолоджується», дарма що ногами ступає по грішній землі, менш за все схожий на людину, яку поривають політичні пристрасті свого часу…

А коли так, назовімо й ми зі свого боку дві дати, що здогадно могли б маркувати час написання сковородинівського вірша про свободу, хоча жодних прямих чи опосередкованих свідчень щодо цього не маємо. Одна з таких дат — 1764 рік.

(Причинки. Знову — тло, історичний контекст.

…У січні цього року гетьман Кирило Розумовський за «височайшим» викликом прибуває до Петербурґа. Виїздив зі своєї резиденції в Глухові він у доброму настрої. Його становище при дворі й після смерті благодійниці їхньої родини Єлізавєти Петровни залишалося певним, навіть попри каверзи ґрафа Григорія Орлова — фаворита нової імператриці. Почесне президентство Петербурзької Академії наук, яке він посів іще 1746 року, у вісімнадцятилітньому віці, Розумовський-молодший зберігав до цього часу. До гетьманства свого він за чотирнадцять років не просто звик, можна сказати, він відчув солодкий смак гетьманської влади й шаноби: посада не дуже обтяжувала (Кирило Григорович був трохи виніжений і лінькуватий), а користь давала чималу, та й честолюбство тішила. Тепер, по дорозі до столиці, гетьман з надією думав про чолобитну супліку, допіру надіслану з Глухова до імператриці, де від імені генеральної старшини, полковників, бунчукових товаришів та інших малоросійських достойників висловлювалося «нижайшее» прохання зробити гетьманство спадковою привілеґією роду ґрафів Розумовських…

Та не все склалось як гадалось. У Петербурзі Кирила Григоровича чекала холодна зустріч. Ба більше, Єкатєріна була розгнівана, і претендентові на роль засновника нової династії запропоновали подати прохання про відставку. Розумовський спробував був пручатися, однак імператриця, треба віддати їй належне, вміла наполягти на своєму і врешті довела-таки «до завершення справу гетьманську»