Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш

Теоретично не можемо виключити жодне з оцих припущень. Тим більше що обидві названі Тичиною дати й пов’язані з ними трагічні події української історії справді припадають на період — і то зрілий період — життя Сковороди.

(Причинки. Пригальмуймо трохи, щоб поновити в пам'яті й уяві тодішнє історичне тло, на якому мають виразніше окреслитися контури і виявитися суть заторкнутого питання.

Створення на землях, які з давніх давен належали Запорозькій Січі, цілої системи військових поселень — так званої Нової Сербії з фортецею Св. Єлисавети (невдовзі перейменовною в Єлисаветград) як адміністративним центром було одним з перших тяжких ударів з боку царського уряду по запорозьких вольностях. Адже запорожці вважали своє право на землі, котрі вони займали, настільки природним і незаперечним, що навіть не затурбувалися про потвердження його необхідними грамотами. Та й, здавалося, не було в тому потреби. Ще зовсім недавно офіційний Петербурґ буцімто беззастережно визнавав це право. 1734 року головнокомандувач російського війська в цьому районі ґенерал Йоган-Бернгард Вайсбах запевняв запорожців, що землі, на яких вони розташовують так звану Нову Січ, «ваші власні, якими ви через кілька сот років безсуперечно з усіх боків володієте», що «в ці місця, яко вони вам належать, ні Росія, ні Порта, ні хан кримський і ніхто вступити не може й не має»[285]. Минув, проте, короткий час, і царський уряд спершу підписав з Туреччиною 1739 року Бєлградську мирну угоду, згідно з якою запорозькі землі перетворилися на власність Росії, а потім, вже спираючись на цю угоду, гадав за своє «законне» право розпоряджатися цими землями як захоче… Протести й клопотання запорожців були марні.

Ще жагучішим питанням став для України указ імператриці 1783 року, котрий означав не щось інше, як остаточне запровадження в Краї кріпосництва. Визрівала й готувалася ця акція давно, тим більше що на практиці процес закріпачення ішов уже на повен хід. Український посполитий народ, який ледь-ледь — і то дорогою ціною — позбувся у визвольній війні 1648–1654 років чужоземних панів, одразу ж дістав нових, «одновірних», — з одного боку, свою, «рідну» шляхту, козацьку старшину, найвище духівництво, з другого — «старшого брата», царських емісарів і загалом близьких до престолу людей, яким Петербурґ щедро дарував «малоросійські» землі, у висліді чого ті перетворювалися на тутешніх поміщиків. Не лише селянство, але й найбідніше козацтво опинялося в усе більшій і більшій матеріальній та юридичній залежності від «державців» — шару багатих землевласників, чия влада над іще вчора вільним козаком була практично необмеженою. Фатальне переяславське «послушенство» обернулося кріпацтвом…

Російський письменник Ніколай Лєсков у повісті «Зáйців реміз», за епіграф до якої, до речі, взято цитату з філософського твору Сковороди «Діалог, або Розмова про давній світ», показує, як саме це все відбувалося. Полковник Опанас Опанасович Перегуд «еще до Катерининых времен» правдами й неправдами, силою та хитрощами «завладел всею перегудинскою казачиною и устроил так, что все здешние люди не могли ни расплыться по сторонам, ни перемешаться глупым обычаем с кем попадя. Опанас Опанасович закрепостил их за собою и учинился над ними пан… Так это сделал Перегуд еще при той казацкой старине, про которую добрые люди груди провздыхали и очи проплакали. И сделал он все это за помощию старшин так аккуратно, что все перегудинские казаки и не заметили, „чи як, чи з якого повода“ их стали писать „крепáками“, а которые не захотели идти для дідуси на панщину, то щобы они не сопротивлялися, их, — пожалуйте, — на панском дворе добре прострочили, некоторых российскими батогами, а иных родною пугою, но бысть в тіх обоих средствах и ціна и вкус одинаковы».

Наскільки поширеною була подібна практика, можна судити хоча б лишень з одного документа — універсала наказного гетьмана, чернігівського полковника Павла Полуботка, всіх «панів полковників, старшин полкових, державців духовних і світських, отаманів та інших урядників» найсуворіше попереджувалося, щоб вони «аж ніяк не важилися козаків до приватних своїх робіт приневолювати й пристосовувати; але мають вони, козаки, при своїх слободах зостаючись, тілько військові, для чину їхнього козацького пристойні, відправляти послуги»[286]. Однак подібні перестороги, дарма що вони супроводжувалися погрозами суворого покарання «без милування, хоч би якого був чину», були не дуже ефективними, — не сам лишень Опанас Опанасович Перегуд діяв в означений вище спосіб, а мало не вся старшина; та й сам автор універсала, перший «державця» в Україні, не кажучи про Кочубеїв, Апостолів, Лизогубів або Ґалаґанів, — так, і сам Полуботок у цих справах далеко не був безгрішний…

У повісті Лєскова йдеться про «козацьку старовину», але мається на увазі старовина не така вже й давня, в кожному разі не раніше першої половини XVIII століття: козаки, опинившись несподівано для себе у кріпаках, намагаються позичити «купу червонцев» у «жида Хаима», щоб відправити «в Питер справедливого человека, который мог бы доступить до царицы и доказать ей или ее великим российским панам, что в селе Перегудах было настоящее казацкое лыцарство, а не крепаки, которых можно продавать и покупать, как крымских невольников или как „быдло“». Спробу цю рішуче перетято було Опанасом Опанасовичем, який, не вагаючись, «перелупцевав» усіх цих колишніх «лицарів», а водно «разорил жидовский дом, а потом и самого жида выгнал из Перегуд и разметал его „бебехи“»…

Але подумаймо: ну, навіть якби й зумів доступитись посланець перегудинських козаків-кріпаків аж до самої цариці — чого він міг би добитися? Якого співчуття, розуміння, підтримки? Адже самі господарі престолу російського встигли на той час захопити в Україні величезні володіння. Єлізаветі, приміром, належало на Чернігівщині село (чи то містечко) Понорниця, відібране в Шафірових, які, вірогідно, отримали його свого часу від когось з її попередників. Що й казати, смак «рідної пуги» й російського батога й справді був для українського селянина достеменно однаковий…

Те, що не встиг довести своєю залізною рукою до кінця Пьотр І,