Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш
Так було покінчено з українським гетьманством. Імовірно, в прийнятті цього рішення і справді відіграло свою роль невдоволення династичними амбіціями Розумовського, а не менш — пиндючність і незміренні претензії гетьманші Катерини Йванівни (з дому Наришкіних), пишність і багатство її шатів, прийняттів, виїздів, які викликали в імператриці сливе неприховане суто жіноче роздратування. Та все ж головне полягало в іншому. Скасування гетьманського правління, нехай навіть і чисто номінального, яким воно було за Кирила Розумовського, знаменувало ще один крок на шляху до повної ліквідації вольностей у «Малій Росії», найменших натяків на автономію та до остаточного підпорядкування Краю централізованій самодержавній владі. Недарма в тому ж таки маніфесті, поряд зі звісткою про абшитування гетьмана, повідомлялося і про відновлення горезвісної Малоросійської колеґії на чолі з Петром Рум'янцевим.
Тепер останнім підмур'ям останніх вольностей залишалася Запорізька Січ. Правда, багатолітніми зусиллями царського уряду та декого зі січової старшини значну частину цих вольностей і прав було або піддано утискам, «розмито», або й зовсім зведено нанівець. Січ перебувала наче в облозі, та й усередині далеко було до ідилії: поглибилися протиріччя між старшиною, «значними» козаками й «сіромою». І все ж зберігалися ще деякі традиції запорозької демократії, елементи самоуправління, тут не існувало ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва — не випадково на Січ тягнулася звідусіль утекла голеча. В Петербурзі все це розцінили як небезпечну аномалію, «політичну потворність», як свідчення злочинного стремління жити «під власним своїм несамовитим управлінням»[289]. Одразу ж після придушення пуґачовського бунту й завершення війни з Туреччиною, коли Єкатєріна вирішила (найближчі роки покажуть — дещо зарано), що південний прикордонний форпост уже не потрібен Росії і що вповні можна обійтися без допомоги запорізьких козаків, дійшов і їхній ряд. Згідно з проектом Григорія Потьомкіна, військо ґенерала-аншефа Петра Текелія (серба за походженням — Петар Поповиħ Текелиjа), що поверталося з Дунаю, 4 червня 1775 року вступило в межі Запоріжжя й оточило Січ. Іще не все було втрачено, ще залишалася можливість битися за свою честь і волю, запорізька «сірома» була готова до цього. З народної пісні дізнаємося, що козаки Васюринського куреня, та, певно, не його самого, звернулися до кошового отамана з проханням дозволити їм стати на захист матері-Січі:
Благослови ти, наш батьку, нам на башти стати, Щоб не впустить москалів да Січ руйнувати. Москаль стане з тесаками, а ми з кулаками; Нехай слава не загине поміж козаками.
Але кошовий відповідає:
Не дозволю, милі браття, вам на башти стати: Однакове християнство — грішно вигубляти.
Січова старшина взяла за краще відмовитися від спротиву, покластися на царську милість. 5 червня військо Текелія зайняло Січ і зруйнувало її вщент.
Милість царська не забарилася: в маніфесті від 3 серпня Єкатєріна, перерахувавши з виглядом ображеної чесноти всі «злочини» запорожців, оголосила «Нашим усім вірнопідданим, що Січ Запорізьку геть уже зруйновано з винищенням на майбутній час і самої назви запорізьких козаків…»[290]. Військо Запорізьке ліквідувалося. Останнього кошового отамана Петра Калнишевського, того самого, що не дав дозволу «християнство… вигубляти», було відпроваджено до Москви, де він протягом року очікував рішення Військової колеґії про свою долю. Вирішальну роль і тут відіграв Потьомкін — «друг» Калнишевського, який іще нещодавно просив кошового, «милостивого свого батька» записати його до запорізького війська (що, до речі, й було зроблено, і «свєтлєйший» зарахований був до Кущевського куреня) і всіляко запевняв отамана, що не пропустить «жодної нагоди», щоб «доставити яку-небудь бажанням вашим користь, на справедливості й моці ґрунтовану»[291]. Нагода тепер випала: 1776 року саме згідно зі складеним Потьомкіним звинуваченням, на яке було дано «височайшу» конфірмацію, Петра Калнишевського без усякого суду й слідства ув'язнили в Соловецькому монастирі, де він і провів залишок свого життя (двадцять п'ять років) в опрічній камері, померши у віці 112 літ[292]. Тим часом землі запорізькі, включені до складу Новоросійської та Азовської губерній, переходили у володіння вірних слуг престолу, а ті запорожці, котрі не встигли перебратися за Дунай, перетворювалися на кріпаків.)
Для Сковороди серпень 1775 року ознаменований тим, що він клопотався про своє повернення на посаду викладача Харківського колеґіуму, в чому йому було відмовлено. Остаточно формується спосіб його життя як мандрівного філософа і врівноважено-«буколічний» душевний стан, що його Сковорода сам у листі до Степана Тев’яшова характеризує словами з «Буколік» Верґілія: «Deus nobis haec otia fecit» («Бог дарував нам цей спокій»)…
Існує, нарешті, ще одна версія датування вірша «De libertate». Її висунув Л. Махновець, який вважав, що Сковорода написав цей твір не пізніше кінця 1757 — початку 1758 року, коли він жив у поміщика Степана Томари як домашній учитель його сина Василя. Не всі арґументи Л. Махновця видаються переконливими, зокрема, перебором виглядає його припущення про начебто реальну небезпеку закріпачення Сковороди, що, мовляв, і могло інспірувати роздуми про вольність і загрозу втратити її. А от наведений дослідником аналіз коврайських автографів Сковороди і списків його творів виглядає доволі цікаво[293].
На користь «коврайського варіанту»
