Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш

чи то зроблений під свіжим враженням запис справді побаченого сну, чи стилізований під такий запис самостійний сатирично-публіцистичний твір. Наче в моторошному магічному дзеркалі постають перед Сковородою «весь сморід» і «мерзенна лють», беззаконство, розпуста, пияцтво, сріблолюбство, які бешкетують і тріумфують усюди — і в «палатах царських», і в храмах, де все «людськими вадами осквернено», й навіть — що найгірше й найболючіше — поміж простого люду, «де творилися такі ж справи, лиш в інших уборах і церемоніях». «І я побачив: бо вони йшли вулицею з пляшками в руках гучно, весело, хитаючись, як звичайно буває у простої черні; також і амурні справи спорідненим чином — як поставивши в один ряд жіночу, а в другий — чоловічу стать; хто гарний, хто до кого подібний і хто кому гідний бути мужем чи жінкою, — з насолодою вершили». Це видіння страхітливе, але воно змінюється ще страхітливішим й огиднішим, уже цілковито в дусі Гієронімуса Босха: на блюзнірській гульбі, що вчиняється «у майже суміжних з храмом кімнатах і до яких з вівтаря було багато дверей», коли комусь з бешкетників уже «не вистачало пташиного і звіриного м’яса для їжі», то вони тоді «чоловіка, одягненого в чорну до колін свиту, з голими гомілками й в убогих сандалях, уже вбитого, тримаючи біля вогню, коліна й гомілки смажили і м’ясо із жиром, що стікав, відрізаючи чи відгризаючи, пожирали» (II, 379).

«Сон» точно датовано самим Сковородою: «Опівночі, листопада 24, 1758 року у Ковраї». Звернімо увагу, що хронологічно це близько до можливої дати написання вірша «De libertate». Чи не тоді, чи не в «коврайський» період, період духовного становлення, коли Сковорода вперше відчув себе літератором, усвідомив він і своє важке призначення викривача вад й опороків людських?

Декого це відстрашувало. І. Срезнєвський вважав «найразючішою рисою» характеру Сковороди «дух сатиризму». «Він всюди знаходив, або краще сказати, всюди намагався знайти поганий бік, — і саме це завжди принижувало його шляхетне прагнення до користі загальної»[296]. Цей закид, звичайно, не можна визнати слушним, — Сковорода не вишукував умисно в житті «поганий бік», воно само занадто часто поверталося до нього цим боком, пробуджуючи й стимулюючи отой «дух сатиризму», справді-таки властивий багатьом його творам.

Вернімося до байки «Голова і Тулуб», але не до цитованої вище 8-ї, а до її «тезки», котру в сковородинівському циклі вміщено від номером 4-м.

Гідне подиву, як одну й ту саму байкарську фабулу можна по-різному потрактувати. Цього разу бачимо Тулуб «зодягнутим у розкішну, франтовиту, з дорогими прикрасами одіж», що, на його думку, дає йому всі підстави «величатися» перед Головою, на яку «і десятої частки не припадає з того багатства, яке має він…» Голова, проте, знає правдиву ціну й собі, й своєму чванькуватому співрозмовникові: «—Слухай-но, дурню! Коли може поміститися твій розум у череві, то затям, що так робиться не через велику твою вартість, а тому, що годі обійтися таким малим, як це можу я…» «Фабулка ця, — виводить с и л у своєї байки автор, — для тих, хто честь свою поклав на самій пишноті».

З одним із таких «тулубів» зустрічаємося в сковородинівській притчі «Убогий Жайворонок». Це тетервак Фридрик Салакон, «задерикуватий, модно вдягнений юнак» (II, 125). Із його розмови з жайворонком Сабашем стає очевидним, що Салакон чутливо вловив дух часу: не тільки «і хвіст… і чубик» у нього «роздуті новомодними буклями й кучерявими завертасами» (II, 126), але головно — дарма що молодий — він вибився в люди й «тепер неабиякий чин», «ваша милість», ще й «дав Бог… статок», про що Фридрик і квапиться хвалькувато сповістити скромному жайворонкові. Час теперечки такий, філософствує Салакон, коли найвищу ціну мають не совість і доброчесність, а багатство, чин, корисні знайомства. «Будь ти який хочеш у нутрі, хоч десятка шибениць вартий, що з того? Таємницю цю Бог зна. Мав би добру славу у світі й був би шанований у числі славетних людей — не бійся, дерзай, не помилишся зроду! Не той правий, хто правий по суті, а той, хто неправий за істиною, але здаватися правим уміє, хитро блудячи і йдучи стежкою такого судження: кінці у воду. Ось теперішнього світу наймодніша рятівна премудрість!» (II, 127).

(Причинки. Чи, бува, не із сімейства мавпи Пішек, персонажа іншої притчі Сковороди — «Вдячний Еродій», вийшов Фридрик, котрий збагнув «найвищу премудрість»? Адже якраз у такому самому дусі виховує своїх одростенів і «премудра» Пішек: «…Не годиться відставати від людей, а люди й мода-одне» (II, 111). З презирством відкидає вона мораль Еродія (так, на грецький кшталт, від слова «боголюбний», називає Сковорода чорногуза, котрий в його уяві символізує шляхетність і вдячність): «…Смоктява п'явка у різні способи із різних місць може насмоктати тобі чималого статку, а які плоди принесе, скажи мені, суха, немазана, за приказкою, і німа вдячність? Чи чинок дасть, чи ґрунтець, чи імперіалік чи що?» (II, 113). Сковорода закінчує свою притчу розповіддю про повне збанкрутування дому пані Пішек, котра будувала всі свої надії і плани «на неправедному морі цього світу і на псевдокамінні його», залишилося саме тільки «перекинуте… гніздо і розорене місто гаданого блаженства» (II, 122). А шляхетний і вдячний Еродій відлетів з піснею…)

Втім, здається, і тетервак Фридрик Салакон устиг-таки вилетіти зі свого гнізда у великий світ. За роки, в які він «між людей потерся», Салакон добре засвоїв філософію «смоктявої п’явки». «„Не руш, мовляв, чужого…“ Як не зачепити, коли саме на очі пливе? За приказкою: „На ловця і звір біжить“». І додає гоноровито: «Я ж не дурень» (ІІ, 127).

Ходити в «дурнях» назагал мало тоді знаходилося охочих, надто після того, як було покінчено з гетьманством і Запорізькою Січчю. Ті нечисленні опозиційно наставлені елементи з козацької верхівки або січової старшини, що їх Єкатєріна мала бодай найменші підстави остерігатися, були знешкоджені, а більшість прийняла царські реформи як невідкличність, з покорою і послушенством, ба навіть зі «самовідданням».

Слівце «самовіддання» належить, як твердять деякі історики, самій імператриці. Кажуть, що невдовзі після свого воцаріння вона наказала канцлеру Міхаїлу Воронцову підготувати проект указу про дарування титулу «високості» Олексієві Розумовському як чоловікові покійної Єлізавєти й ознайомити з цим проектом самого ґрафа,