Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш
Звернімо насамкінець увагу на одну деталь. Прізвище Возного — Тетерваковський. Вчувається щось знайоме… У Сковороди ніде такого прізвища не знайдемо. Натомість — пригадаймо — зустрічається тетервак. Саме під таким прізвиськом в «Убогому Жайворонку» фігурує добре знайомий нам Фридрик Салокон. У цьому обличчі він, до речі, й постає перед читачем: «Тетервак, налетівши на мисливську сітку, почав щосили жерти масну наживку. Нажершись по вуха, ходив надимаючись, вельми задоволений із себе… Ім’я йому було Фридрик» (II, 125). З височини ситого «маєстату» Фридрик хвалиться перед скромним жайворонком своїм багатством: «Дав мені Бог статок. Чи не бачиш, що я ходжу по хлібі? Хіба це не Божа милість?» (II, 126). Невзабарі до нього злітаються родичі й приятелі, такі ж любителі масної наживки. «Ця компанійка вчинила багатий і галасливий бенкет» (II, 128), у своєму засліпленні й захланності не помічаючи уміло поставленої сітки… Чим скінчилося те ганьбисько, жайворонок Сабаш дізнається від дятла Немеса: «Поглянь! Чи бачиш напнуту сітку? Не минуло й години, коли в ній і навколо неї коїлося щось страшне, як облога Бендер. Гуляла там дюжина тетерваків. Але коли найгучніш стрибали, горлали й танцювали, жеручи на повне горло, блискавкою впало на них сильце. Боже мій, який вереск, ґерґіт, хлепіт, стукотіння, шум, страх і борсання були! Тоді вибіг ловець і всім їм попереламував шиї». Якимсь дивом врятувався один Фридрик — «гублячи в повітрі пір’я…зляканий, розтріпаний, зімнутий… як миша, якою погрався кіт…» (II, 129).
Персонажеві Котляревського, Возному, така жалюгідна доля начебто не загрожує, проте хто знає, під якою «напнутою сіткою» вивершує він свої чиновницькі справуночки і чи не є він усього лишень маленька миша, якою от-от пограється невидимий кіт… У кожному разі, багато їх вочевидь поріднює між собою — возного Тетерваковського й сковородинівського тетервака Фридрика; обидва вони «птахи» хоча й різного льоту, та однієї породи).
* * *
Що ж все-таки відповімо на запитання Павла Тичини — «чи глухий Сковорода до політики?»? Запитання, в підтексті якого, втім, уже вгадується відповідь, і ця відповідь — вочевидь заперечення…
Певно, найперше слід було б чітко розрізнити дві далеко не тотожніх сфери суспільного життя — «політикум» і «соціум», явища (проблеми, колізії, конфлікти) властиво політичні й соціальні. Взявши сферу першу, тобто політику як таку, змушені будемо, якщо не хочемо підганяти факти під пошукувану схему, не погодитися з Тичиною: так, «глухий», притому «глухий» до політики національно орієнтованої. Доленосні події, круті й трагічні злами у політичній історії України, сучасником або хронологічно близьким до яких був Сковорода, практично не відлунилися в його творчості ні прямо, ні бодай опосередковано; єдиний, здавалось би, виїмок — вірш «De libertate» — є, суттю, виїмком позірним, про що вже йшлося. Натомість, звернувшися до сфери другої, соціальної, матимемо підстави сказати про гостру чутливість Сковороди до суспільних конфліктів і настроїв доби, його здатність брати до серця людські «рани смертоносні» й «пекельні біди», драми й негаразди свого «жорстокого віку»; скажемо й про чітке усвідомлення ним власного соціального статусу («Жеребок мій з бідняками…»), розуміння ефемерності сили влади й влади сили, його непримиренну ненависть до «потолочі золотої монети» й плотської «неситості», дух сатиризму, громадянського гніву проти проявів ницості, кар’єризму, войовничого цинізму й бездуховності. Те саме можна сказати й про національну зорієнтованість Сковороди, його «українськість». Має рацію В. Горський, коли, навівши відомі зі свідчень М. Ковалинського слова філософа про свою любов до «матері Малоросії» і «тітки України», доповнює цей арґумент міркуваннями про те, що назагал «національна природа інтелігента визначається не кількістю його декларацій про любов до батьківщини, а відповідністю власної духовної діяльності специфіці менталітету рідного народу і потребам його розвитку, спричиненим своєрідністю конкретної історичної ситуації»[304].
Справедливість вимагає відзначити, що Сковорода час від часу усамітнюється в «пустелю» (то може бути покинута лісова хижа чи пасіка, монастирські стіни чи тиха оселя приятеля), справді відгороджуючись від жагучих проблем жорстокого віку, від вихорів, що збурюють море народного життя, і тоді поняття свободи («О діброво! О свободо!») осмислюється як синонім душевного спокою, найвища мудрість («…Бог мудрості дав пай») — як «небажання» нічого, крім хліба, води й «розумностей Христових», зосередженість на самопізнанні та моральному самовдосконаленні.
Що й казати, таку програму не назвеш надто революційною, й нас довгий час навчали ставитися до неї якщо не відверто вороже, то в кращому разі з поблажливою іронією. Не забуваймо, проте, що найжорстокіша історична руйнація, від якої в добу Сковороди тріскався хребет цілої нації, супроводжувалася ще й руйнацією особистості, падінням моралі, знеціненням духовних вартостей. В такі моменти історії хіба не зростає, всупереч ходовим гаслам і пропаґандивним деклараціям, своєчасність і вага пристрасної моральної проповіді, зверненої до людини, до кожного з нас, хіба не підвищується незміренно вартісність високого життєвого прикладу, злиття слова й діла?..
«Душа сумує…»(Coda)
…Хтось називав його гедоністом, щоправда, із застереженням — етичним гедоністом, в епікурівському сенсі. Можливо, й не зовсім без підстав — адже й сам він нéраз говорить про себе, що немає для нього вищого щастя, ніж внутрішнє задоволення в правді й добрі, в кришталевій чистоті совісті, в душевному спокої.
Нехай у тих мозок рветься, Хто високо вгору дметься. А я буду собі тихо Коротати милий вік, Так мине мені все лихо — Щасний буду чоловік (Пісня 18-та).
І все ж… І все ж — як мало схожий на людину, котра досягла
