Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш
Але ця мішанина, цей хаос виявляються зникомими, далі «всякі» думки і «всякі» устремління одягаються в плоть живих, реальних деталей людського буття, соціальних явищ, побутових ознак. Тепер перед нами не абстрактна ідея «спорідненості», не безособові символи чи універсальні філософські маски, а постаті й обличчя впізнавані, ситуації типові:
Панські Петро для чинов тре кутки, Федір-купець обдурити прудкий. Той зводить дім свій на новий манір, Інший ґендлює, візьми перевір.
А онде той, хто «безперервно стягає поля» та «іноземних завозить телят», — чи не ціною ганебного національного «самовіддання», відступництва від долі рідного Краю в трагічно-зламний момент його історії заплачено за ці багатства?..
У чорновому автографі пісні є ще одна строфа, яка значно посилює сатирично-викривальний пафос твору, через що, ймовірно, спочатку не потрапила була до збірки «Сад божественних пісень»:
Той панегірик сплітає з брехні, В лікаря мертві ідуть в підрядні, Туза картяр і шанує, й честить, В позов Степан, як на свято, біжить.
Що це — просто собі строката житьова мозаїка? Надзвичайна несхожість явищ видимого світу, надати якому спільний смисл і єдність спроможне лише божественне начало? Ні, це узагальнена, цілісна, дарма що разом гранично конкретна картина сучасних звичаїв, і секрет цієї цілісності — в особі поета, ліричного героя, в його погляді на речі та людей, у його моральній поставі:
Знаю, що смерть, як коса замашна, Навіть царя не обійде вона, Байдуже смерті, мужик то чи цар, Все пожере, як солому пожар. Хто ж бо зневажить страшну її сталь? Той, чия совість, як чистий кришталь.
Порівняння двох близьких за задумом пісень, 9-ї та 10-ї, вочевидь виопуклює переваги другої — як з погляду соціальної гостроти, так і з точки зору художньої зрілості, зокрема, до речі, й майстерності віршування. Природним чином напрошується висновок, що розміщення і відповідна нумерація пісень у збірнику відбиває (принаймні в даному випадкові) реальну послідовність їхнього створення, процес кристалізації та еволюції поетичного задуму, інакше сказавши, що пісню 10-ту, «Всякому місту звичай, права», написано пізніше пісні 9-ї. Остання ж, у кожному разі той її варіант, який Сковородою послано наперед діалогу «Буквар миру», за свідченням автора, «складена 1761 року» (І, 413), але, як бачимо, не наприкінці 50-х років.
Питання про те, яким робом чорновий варіант пісні «Всякому місту звичай, права» (варіант, до речі, недатований) опинився у «Коврайському зошиті», поміж творів, написаних Сковородою в той час, потребує дальшого дослідження. Ясно лишень, що сам по собі цей факт не може розглядатися поза зв’язком зі змістом вірша, його характерними особливостями. А ці особливості такі, що не дають, як бачимо, підстав прийняти «коврайську» версію Л. Махновця.
Справді-бо, придивімося до соціально-історичних реалій, тла, атмосфери, окреслених у пісні, — чи нагадує це все село Ковраї або тихий, провінційний Переяслав? Перед нами ознаки бурхливого, потовкучого життя, котрим живе значне як на ті часи, розвинутого, динамічного міста: тут центр поміщицького землевласництва, поставленого широко, на сучасний (тодішній) кшталт, не зовсім чужого європейського досвіду, адже йдеться про «права» міста, про завезення з-за кордону завідської худоби; тут розвиваються торгівля і фінанси («Федір-купець», «Інший ґендлює…»), юриспруденція («Ладить юриста на тон свій права», «В позов Степан… біжить»), наче гриби, виростають будинки, ще й «на новий манір» збудовані, є тут своє чиновництво (Петро заклопотаний саме чиновницькою кар’єрою), студентство («З диспуту учню тріщить голова»), своє «культурне» («Той панегірик сплітає з брехні») й «світське» життя (в одного «дім, як вулик, гуде від гуляк», іншого «непокоїть Венерин амур»)…
Таким містом був Харків в останню чверть століття, якраз за життя там і поблизу нього Сковороди.
Річ ясна, такі твори, як пісня «Всякому місту звичай, права», не виникають з нічого, в літературному вакуумі. Були традиції української полемічної літератури, перейнятої сильним викривально-сатиричним струменем (Іван Вишенський, Стефан Зизаній, невідомий автор «Перестороги», памфлети Кирика Острозького, «Тренос» Мелетія Смотрицького), традиції шкільної драми, вертепу, травестійно-пародійна творчість «мандрівних» дяків, поезія Климентія Зиновієва. Був досить багатий національний сатиричний контекст кінця XVIII століття: твори фольклорного походження — «Отець Негребецький», «Пекельний Марко», «вірша» про бідного Кирика, сатирична творчість Івана Некрашевича[300]. Значна частина цієї спадщини мала широкий і тривалий резонанс (так, пісню про бідного Кирика художник Лев Жемчужников записав од бандуриста Остапа Вересая ще в 50-ті роки XIX століття), та все ж слава 10-ї пісні Сковороди, інспіраційна сила її впливу на національну літературну свідомість, без пересади, не мають аналогів в українському письменстві аж до Котляревського.
(Причинки. З творчістю Котляревського пов'язаний один історично-літературний сюжет, вартий того, щоб на ньому зостановитися.
Як відомо, до тексту «Наталки Полтавки» вплетено ремінісценцію до сковородинівської 10-тої пісні; остання фіґурує тут у своєрідній семантично-естетичній функції — без посилання на першоджерело й автора, притому як об'єкт «перелицювання», пародіювання, що здавна й не без підстав вважається чи не найвірнішою ознакою популярності
