Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш
Втім, щодо назагал до української старшини, то цариця, яка, віддамо їй належне, добряче розумілася на механіці й психології станового розшарування, своєчасно подбала про те, щоб під малоросійське послушенство й «самовіддання» підвести міцне матеріальне підґрунтя. Скасувавши гетьманство, вона не тільки залишила за Кирилом Розумовським довічно його гетьманський «пенсіон» — 50 тисяч рублів на рік, а й додала «ще по 10000 рублів же з малоросійських прибутків і з віджалуванням при тому у власний спадок міста Гадяча з ключем (тобто замежованими в одну межу землями. — Ю. Б.), який до нього належав, і волості Биковської, котрі на уряд гетьманський належать, та в Батурині на казенний кошт збудований гетьманський дім»[298]. Тоді ж таки ніжинському полковнику, генеральному обозному Семенові Кочубею було надано чин ґенерал-майора, ґенеральному писарю Василеві Туманському — статського радника тощо[299]. Через деякий час вільготи, надані дворянству «Жалуваною грамотою» 1785 року, було поширено на всю українську козацьку верхівку, яка, отже, дістала свій шмат від жирного самодержавного пирога. Розрахунок Єкатєріни виявився безпомильним: новоспеченим російським дворянам, заклопотаним охотою за «ґрунтами», чинами, нагородами, було вже не до вольностей…
Особливо форсованими темпами всі ці процеси проходили на Слобожанщині, яку царський уряд розглядав як своєрідний полігон для, сказати б, тестування своїх реформ. Уже 1765 року тут, раніше, ніж на інших теренах України, було скасовано козацьке самоуправління, козацтво позбавилося своїх привілеїв і вільгот, перетворившись у так званих військових обивателів, а рік по тому — в звичайних селян. Слобідські козацькі полки набули статусу регулярних уланських і гусарських полків. Слобожанщина ввійшла до складу Слобідсько-Української ґубернії, яку через деякий час своєю чергою було включено до Харківського намісництва. На колишніх військових землях поставали величезні маєтки, віджалувані Єкатєріною разом із селянами тим з представників української старшини, котрі виявили найвищу ретельність у «самовідданні»…
Тепер згадаймо, що діяльність Сковороди протягом чверті століття була пов’язана якраз зі Слобідською Україною.
Тут, на Слобожанщині, вірогідно, й створено було найславетніший його твір — пісня 10-та («Всякому місту звичай, права»). Так принаймні вважалося до останнього часу.
Для чого таке застереження? Справа в тому, що Л. Махновець, на чию біографічну розвідку про Сковороду раніше дано було неодноразове посилання, заперечує цю версію. Проаналізувавши підшиту до листування Сковороди з М. Ковалинським збірку, відому під назвою «Коврайський зошит», куди ввійшов чорновий автограф пісні 10-ї, дослідник дійшов висновку, що пісню було написано тоді ж, коли й інші твори з цього зошиту, а саме в 1758–1759 роках, підчас перебування Сковороди в Ковраях, в домі Степана Томари.
Не кваплячись зі своїми судженнями щодо цього датування, звернімося спершу до тексту самої пісні.
Й згадаймо передовсім, що існує її, мовити б, попередній варіант — пісня 9-та. Ось її початкові рядки:
Свій смисл усяка голова трима, А серце всяке — свою любов…
Поет немов «намацує» тему, підступається до неї. При цьому авторова думка розвивається переважно у вимірі загальнофілософському, пов’язана з улюбленою ідеєю Сковороди — ідеєю «спорідненості»:
Один на східний, той — вечірній край Пливуть по щастя з усіх вітрил, Той у північнім краю уздрів рай, На південь інший шлях свій відкрив.
Щоправда, у фінальних рядках пісні в спокійну течію філософського роздуму вдираються розмовні, побутові інтонації, варіюється мотив відомого народного анекдоту про вперту жінку:
Один та й каже: «Онде хтось косить», А інший мовить: «Мабуть, стриже». А цей: «У воза п’ять коліс», — голосить, —
та все ж загальний тон і семантика твору визначаються не цим. Сенсова, й водно емоційна, домінанта пісні 9-ї — звернення до Бога з проханням дати таку «скрижаль», яка би магічним циркулем об’єднала в «коло» всі незчисленні людські осібності та прагнення, потягнула «з кінця в кінець» усю розмаїтість світу, «як тягнуть магніти сталь»:
Коли неправо бачить десь око. Навчи хуткіше, Отче ти мій, Людей Ти бачиш, сидиш високо, — Думок даремних в них різнобій.
Пісня 10-та так само починається підкреслено стримано, публіцистичний струмінь оприявнюється в ній не зразу, спочатку виглядає, що маємо до діла з іще однією варіацією на вічну філософську тему про ціль і сенс життя, котрі кожен розуміє по-своєму, витлумачує, сказати б, на своє копито:
Всякому місту звичай, права, Всяка тримає свій ум голова, Всякому серцю любов своя є
