Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш

олімпійської вершини спокійного насолодження гармонією розуму, душі й тіла, той, хто на схилку віку зізнається:
Човен бурі вихр хитає, Піднесе чи вниз кидає!         Нема мені миру         І нема навкліру. Море це мене зжирає!

Сковорода датує цю пісню (29-ту) 1785 роком. Здавалось би, головні життєві бурі були на той час уже позаду, давно сформувався філософський погляд на світ, на власну долю, так ні — виявляється титанічні вихори й досі вирують у його душі під зовнішньою оболонкою спокійної мудрості, яка встигла все побачити, все збагнути на цьому світі:

Хвиля, мов гора, здіймає, Друга в прірву укидає.         Надія спливає,         Душа вже зникає, Жду — і це не допоможе!

Його «Сад божественних пісень» — то менш за все проповідь у звичному значенні цього слова, дарма що в деяких віршах тут виразно відчутна проповідницька інтонація, котра передбачає читацький відгук, співбоління: «Сядем собі, брате мій, сядем для бесіди…» (пісня 21-ша); але передовсім це сповідь, сповідь душі бентежної, яка шукає, яка знає сумніви, розладдя, ба й відчай. Поезія Сковороди — не так оспівування, ствердження моральної істини, віднайденої раз і назавжди, як радше «кардіограма» серця, котре шукає цю істину, і процес шукання трудний, сповнений внутрішнього драматизму, суттю — нескінченний.

Подивугідною є відзивність Сковороди-поета на трагічні недосконалості довколишнього світу:

Бачачи життя оцього горе. Що кипить, немов Червоне море, Вихром туги, напасті, бід, Я розслабнув, жахнувсь і зблід, — Горе сущим у нім! (Пісня 17-та)

Його свідомість вражено разючими соціальними, моральними контрастами та парадоксами, нестійкістю людської долі, хисткістю всього, що він бачить довкруж:

Булава і скипетр сяє, Рано вставши — слава злая… --------------------------------- Нині п’яна скаче воля, Рано вставши — марна доля. (Пісня 14-та).

«Душа сумує…» — жаліється він у пісні 8-й. Ця душа гостро чутлива, дітклива, вона вбирає в себе всю недосконалість світу, перетоплює чужу скорботу на свою, чужий біль, на свій біль; це та сама властивість поезії, котра вже в наші часи і в іншого поета відлунить як прагнення і готовність «за всіх сказати», «за всіх переболіти» (П. Тичина):

Мене посіли рани смертоносні, Пекельні біди обсіли незносні, Найде страх і тьма. Ах, люта година —           Злая хвилина! (Пісня 8-ма).

Як про велике благо, мріє Сковорода про чисте, незамулене джерело, до якого можна було б припасти, вгамувати палючу жагу віри та істини. Таке джерело він шукає і знаходить в Бога:

О пагінь Давида! Мені ти берег і кифа, Веселка, мир, світло, життя, погода, олива. (Пісня 16-та).

Кифа, або кефа, як пояснюється в авторовій примітці до пісні 14-ої, — староєврейське слово, котре означує камінь, гору, скелю, ту — образно — жадану надійну життєву пристань, яку Сковорода шукає у вірі. В ці хвилини він почуває себе духовно воскреслим, печаль відступає:

Печале, прощай! Прощай! Прощай, зла утробо! Вже кволості край, встав я із гроба.

Світ постає відродженим, оновленим:

Вже хмара пройшла. Веселка радісно грає. Минула нудьга. Світ любо сіяє.

Цей світ живий, він повен барв і звуків:

Жайворонок між полями, Соловейко між садами, — Той угорі дзвенить, інший на гіллі свистить. А коли зійшла денниця, То співа під той час птиця. Музика тут навкруг — у повітрі шум і рух. (Пісня 13-та).

Проте виявляється, що ці спокій і благодать