Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш

є ілюзорними. Реальний світ — «океан», «буча», де шаленіють бурі, «пучина», що «всіх ковтає», «усіх з’їдає». Тож знову наступає «люта година — злая хвилина», знову «морок, шум вітру мирського», «хмари і тьма», «тлінні страсті», котрі «дух шматують». Знову «бідная душа — в розпутті», проклята нудьга, «докучлива печаль» заволодівають Сковородою, гризуть душу, як «ржа сталь». Пісня 19-та — це стогін, лямент, зойк відчаю:
Ах ти, скуко, ах ти, муко, люта муко! Де не буду, все з тобою всюди всякий час. Ти, як риба з водою, завжди біля нас. Ах ти, скуко, ах ти, муко, люта муко!           Всякого звіра можна збороти, «коли візьмеш гострий ніж», — Нуди ніяк не збореш, хоч меч добре свій сталиш.       Ах ти, скуко, ах ти муко, люта муко!

Ці рядки створено «в степах переяславських», 1758 року, а десятиліття по тому в одному з листів до М. Ковалинського Сковорода знову зізнається, що головне його заняття «все є… та Ви ж про це знаєте… в боротьбі з нудьгою» (II, 314). Написаний наприкінці 1774 року діалог «Буквар миру» свідчить, що це почуття сливе ніколи не полишає його: «Не побачиш вітру, що спінює море, не побачиш і нудьги, що хвилює душу: не відчутна, але мучить, мучить, але не відчутна» (І, 432). Минає ще десять літ, але вихор душевних бур, як і раніше, хитає і кидає, наче тріску, його «човен», і він молить Бога, щоб той подав «поміч… скору», смирив «тлінні страсті», які «шматують» його грішну душу… І лишень в останньому, передсмертному творі — діалозі «Потоп зміїний» пролунає як вистражданий підсумок багатолітніх душевних борсань мажорний акорд, але його знесилений і виснажений внутрішньою боротьбою поет запозичить в іншого автора — Теофана Прокоповича:

Пріч відійди, пріч! Печальна ніч! Сонце сходить, Світло вводить, Світло вводить Радість родить. Пріч відійди, пріч! Потопна ніч! (II, 178)

Час від часу в поезії Сковороди вибухи емоцій, круті переходи від нудьги й туги до світлої віри й знову від надії до відчаю змінюються спокійною задумливістю; тоді народжуються філософські медитації в дусі повчальної книжної поезії, позбавлені, однак, холодної розсудливості, запліднені глибоко особистим почуттям і переживанням:

Не наше то уже, що пройшло мимо нас, Не наше, що принесе прийдешня пора, Сущий день тільки наш, а не ранковий час, Не знаєм, що принесе вечорова зоря.

Кількаразові повторення — «Наче… наче… наче…», «Краще… краще… краще…», здається, віддають переривчастість поетового дихання, напружене биття його думки.

Подібного до Сковороди книжна українська поезія не знала, хоч мала вже близько двох століть своєї історії, принайменше з часів Острозької Біблії (1581 р.) з віршованою передмовою Герасима Смотрицького та поетичної «Хронології» Андрія Римші. Були анонімні полемічні твори, «ляменти» з приводу утисків, що їх чинили «латиняни» та їхні помічники, — своєрідна віршована публіцистика, втім, зазвичай перейнята виразним особистіснім струменем. Були панегірики, як, до прикладу, величальні вірші на честь Петра Могили та фундатора Києво-Печерської друкарні Єлисея Плетенецького або вірші ректора Київської братської школи Касіяна Саковича «на жалосний погреб» гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Були різдвяні вірші Памви Беринди, віршовані повчання Кирила Транквілліона-Ставровецького, орнаментальні барокові твори Йоана Величковського. Важливе місце в поетичному процесі посідали духовні вірші Дмитра Туптала, Теофана Прокоповича, Стефана Яворського, Варлаама Ясинського, численні псалми та канти невідомих, переважно шкільних, авторів; своєрідною антологією духовної української поезії став виданий 1790 року «базиліянами» Почаївської лаври збірник «Богогласник»[305].

Поза сумнівом, у цьому поетичному розмаїтті знаходили своє відбиття різні аспекти тодішньої української реальності (досить згадати, приміром, хоч би соціально-побутову поезію Климентія Зиновієва, що про неї допіру вже йшлося). Однак спільною властивістю було те, що, як і вимагалося шкільною традицією, авторового голосу сливе не чулося в більшості цих творів (один з виїмків становить, прецінь, згаданий Зиновіїв), печать особистості поета зазвичай не помітна.

Особистісне начало пробивається до книжної поезії поволі, з труднощами, й помітною ця тенденція стає лише десь у другій половині XVIII століття. На цей час припадає вперше оприлюднений Іваном Франком вірш Олександра Падальського «Пісня про світ». Це — акровірш (початкові літери строф складають ім’я та прізвище автора), та головне полягає не у формальному засобові, зрештою традиційному для бароко, а в тому, що перед нами лірично-філософський розмисел про тяжку бідняцьку долю, про несправедливість, яка панує в світі, про правду й кривду, про самотність; поезію переймають туга, гіркота, часом ноти відчаю. «Щирий сум, — відзначав Франко, — що прозирає в усіх елементах його (О. Падальського. — Ю. Б.) вірші й виявляється просто, природно й без цяцькованих фраз… показує нам в авторові людину нещасливу, ображену долею…»[306]

До того ж поетичного ряду належать і вірші-пісні Йвана Пашковського, Семена Климовського, Іллі Бачинського, Юліяна Добриловського, Якова Семержинського та ін.

Але то були все-таки лишень окремі ліричні проблиски, несміливі ознаки