Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш

й довговічності літературного твору. Пісню згадує і виконує возний Тетерваковський, намагаючись з її допомогою схарактеризувати атмосферу, яка панує в суспільстві, атмосферу несправедливості, облуди, хабарництва, всілякого безправства й безсуддя, і цим обґрунтувати свою життьову «філософію»: «Всі грішні, та іще і як!.. І один другого так обманюють, як того треба, і як не верти, а виходить — кругова порука». Відштовхуючись від автентичного зачину пісні, Возний зразу ж відходить від тексту, а, головно, від ідеї, задуму Сковороди, підмінюючи їх своєю — і то з претензією на філософське та соціопсихологічне узагальнення — «редакцією», радше інтерпретаційною версією, суть якої полягає в тому, що, мовляв, у цьому житті кожного без виїмку «манить к наживі свій біс»:
Лев роздираєть там волка в куски, Тут же волк цапа скубе за виски; Цап в огороді капусту псує: Всякий з другого бере за своє. Всякий, хто вище, то нижчого гне, — Дужий безсильного давить і жме, Бідний багатого певний слуга, Корчиться, гнеться пред ним, як дуга. Всяк, хто не маже, то дуже скрипить, Хто не лукавить, той ззаду сидить; Всякого рот дере ложка суха — Хто ж єсть на світі, щоб був без гріха?

Якщо кинути оком, спочатку може видатися, що тут немає нічого, що засадничо суперечило б пісні Сковороди. Помітно, щоправда, що у Возного думка розвивається в суто абстрактній площині, немає того, що визначає силу й привабливість сковородинівського тексту, — історичної, соціальної, життьової конкретики. Та в останній строфі, й осібно в останньому рядку, гостро оголюється докорінна відмінність між двома варіантами: для Возного наведені ним приклади не є свідченнями кричущих соціальних аномалій, потворними моральними збоченнями, це — звичайні прояви законів життя. «Хто ж єсть на світі, щоб був без гріха?» — в цьому заключному риторичному запитанні-ствердженні Возного вже міститься і відповідь, уже легкома вгадується готовність до компромісу, до прийняття філософії конформізму, «етики» пристосовництва, «приметиковництва», до виправдання, ба навіть обґрунтування зла. Сумніви, що їх несміливо висловлює співрозмовник Возного, Виборний, — мовляв, «брехать і обманьовать других — од Бога гріх, а од людей сором» — той рішуче відкидає: «О, простота, простота! Хто тепер — теє-то як його — не брешеть і хто не обманиваєть?.. Блаженна лож, когда биваєть в пользу ближніх…»

Свого часу висувалося концепцію, згідно з якою в «Наталці Полтавці» автор дивиться на життя «очима сковородинця», а в образі Возного якраз і виведено «тип сковородинця», поважного, дарма що непоказного[301]. Щодо автора «Наталки», то в цьому зауваженні є правда, адже сковородинівська пісня прийшла йому на пам'ять, звісно ж, не випадково. А от Возному ця характеристика, далебі, ніяк не пасує.

Що може в цьому персонажі бодай віддалено нагадувати Сковороду? Бурсацька псевдовченість, що її хіба наївна Терпелиха приймає за освіченість? Закрутиста, неоковирна мова — несосвітенна суміш анахронічної книжності з канцелярщиною? Треба зовсім погано знати Сковороду й іще гірше його розуміти, щоб припустити, буцімто все це має до нього якесь тичення. Претензійні афоризми на зразок того, що таке «комедія, сиріч, лицедійство»? Згадаймо, якого штибу міркування Возного на цю тему: «Они [актори. — Ю. Б.] не убиваються і не умирають — теє-то як його — настояще, а тільки так удають іскусно і прикидаются мертвими… О, якби справді убивалися, то б було за що гроші заплатити!» Хіба не ясно, що Сковорода, який не з чуток, а з власного життєвого досвіду знав і розумів театр, і тут ні при чому.

Може, сковородинівську інтонацію почуємо в наріканнях Возного на падіння моральних звичаїв у суспільстві, на те, що «часто лжем ілі ради своєї выгоди, ілі на упад других»? Але як повірити в щирість цих нарікань, коли щойно той самий Возний жалівся: «…Даже і в повітовому суді, і во всіх присутственних містах униніє воспослідовало; малійшая проволочка ілі прижимочка просителю, як водилось перше, почитається за уголовное преступленіє; а взяточок, сиріч — винуждений подарочок, весьма-очень іскусно у істця ілі отвітчика треба виканючити…Трудно становится жити на світі». Ні, таки має рацію один з персонажів п'єси, коли каже про Возного: «…Хапун такий, що з рідного батька злупить!» І це — про «поважного сковородинця»?

Нарешті, безпосередньо з приводу пісні. Захищаючи образ Возного від начебто «спотворених» тлумачень, О. Русов писав, що той «у піснях Сковороди як найвищого авторитету того часу намагається знайти докази, що й брехня дозволювана, якщо вона практикується не на шкоду, а на користь ближнім»[302]. Що тут сказати? Одне те, що Возний намагається взяти собі в однодумці Сковороду, котрий ніколи не був і не міг бути речником «блаженної брехні», — одне це свідчить, наскільки безмежно далекий він од Сковороди. Втім, а чи справді Возний намагається спертися на авторитет Сковороди? Чи, суттю, не відштовхується він у своїй відверто пародійній пісні од філософа, чи не знущається з його — такого, як він вважає, смішного й химерного — морального максималізму?

Якщо говорити про сковородинівську поставу Котляревського стосовно Возного, то вона виявляється саме не в співчутливому, а навпаки, в сатиричному, викривальному зображенні, в потрактуванні його як типового антисковородинця, як постаті, що втілює все чуже, вороже етичному вченню філософа, його особистим моральним засадам. Щасливий фінал п’єси, де Возний виголошує свій знаменитий монолог [ «Размишлял я предовольно і нашел…»] і відмовляється від домагань Наталки на користь так довго нею очікуваного коханого, Петра, — цей фінал нічогісінько в суті справи не