Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

навіть благородна Греція не тільки не знала про них, але майже нічого не чула. /16/ То хіба ж не відкрили його пізніше, коли вже він відійшов? Хіба від того менше заясніла Епікурова наука? Признається і Метродор у якомусь листі, що ні він сам, ні Епікур не втішалися достатнім розголосом, зате передбачає для себе й для нього славну прийдешність: ті, хто захоче піти їм услід, матимуть готовими голосні ймення попередників. /17/ Доброчесність не приховується, а якщо вона й була прихованою, то це не йде їй на шкоду: настане день — і вона, хоч її затаювала, пригнічувала злобливість часу, буде в усіх на виду. Не для багатьох народжений той, хто думає лише про сучасний йому люд. Попереду — тисячі років, тисячі поколінь: на них скеровуй погляд! Навіть коли всім, хто живе водночас із тобою, заздрість звелить мовчати, то прийдуть такі, що судитимуть про тебе безсторонньо — без ворожості і без ласки. Коли б розголос був хоч якою-небудь нагородою для доброчесності, то й ця нагорода не пропаде. Оцінки нащадків нам, щоправда, вже не почути, і все-таки, хоч того й не відчуватимем, до нас часто звертатимуться, нас шануватимуть. /18/ Немає такого, кому б доброчесність не віддячилася, чи то за життя, чи після смерті, — якщо він незрадливо ступав їй услід, якщо нею не хизувався, не брав її замість оздоби, а був завжди однаковим, незалежно від того, чи завітали до нього на запрошення, чи постукали несподівано, коли він не ждав відвідин. Удавати з себе когось — невдячне діло. Мало кого введеш в оману, похапцем прибираючи того чи іншого вигляду: правда, з якого боку не глянь на неї, — завжди та сама. Все оманливе — порожнисте. Брехня — неглибока: приглянувшись, побачиш, що на дні.

Бувай здоров!

Лист LXXX

Сенека вітає свого Луцілія!

/1/ Нині у мене справжнє дозвілля, я належу собі, але тут не лише моя заслуга, а й видовища — гри у м’яч, — куди подались усі надокучливі. Ніхто до мене не звернеться, ніхто не перерве моїх роздумів, які завдяки тій безпеці снуються впевненіше. Не рипнуть двері, не підніметься завіса: можна йти собі спокійно, куди веде думка, а це ж так потрібно кожному, хто ступає сам — своєю стежкою. То що, не йду слідами попередників? Авжеж, іду. Але залишаю за собою право дещо знайти й самому, дещо змінити, а від дечого й відмовитись. Я не слугую своїм попередникам, а лише погоджуюся з ними.

/2/ Але я надто необачно потішив себе тишею і тією самотністю, якої, здавалося, ніщо не порушить. Ось із майдану долинає страшенний крик і, хоча не збиває мене з думки, все ж скеровує її іншим річищем — саме на той предмет. Роздумуючи сам із собою, дивуюсь, як багато людей вправляють своє тіло, і як мало — свої духовні здібності; яке збіговисько на тому гідному хіба що сміху, пустому видовищі, і яке безлюддя довкола благородних наук; яка духовна вбогість тих, що викликають у нас захоплення своїми м’язистими плечима й руками! /3/ От мене й інколи переслідує думка: якщо належними вправами тіло привчають до такої терпеливості, що можна витримувати удари і кулаками, й ногами, і то не одного когось, проводити цілі дні під найдошкульнішим сонцем, у найпекучішій куряві, та ще й спливаючи власного кров’ю, то наскільки легше загартувати свій дух, щоб він несхитно сприймав удари фортуни, щоб випрямлявся навіть тоді, коли його кинуть на землю і візьмуть під ноги! До того ж тіло, щоб його загартувати, вимагає чимало засобів. Дух же зростає із себе самого, сам себе живить, сам себе зміцнює. Ті потребують багато їсти, багато пити, щедро змащуватись олією, врешті, довго натруджувати м’язи; натомість ти набудеш доброчесності, не вдаючись до різних засобів, не зазнаючи втрат. Що може зробити тебе доброчесною людиною, — те в тобі самому. /4/ А що тобі потрібно для того, аби стати доброчесним? Хотіти того! То чи можна хотіти чогось кращого, ніж вирватись із тієї гнітючої для всіх неволі, якої прагнуть позбутися навіть найупослідженіші раби, навіть ті, хто в тому бруді побачив світло денне. Щоб тільки отримати свободу, вони викладають усі свої заощадження, на які спромоглися, обдурюючи свій шлунок. То хіба ж ти, вважаючи себе вільнонародженим, не прагнеш домогтися свободи за будь-яку ціну? /5/ Годі озиратися на скриньку для грошей! Тієї свободи не купиш. На таблицях, де перераховано звільнених від неволі, — лиш примарна назва свободи: насправді ж нею не володіють ні ті, хто її купив, ані ті, хто продав. Ти сам повинен здобути для себе те благо, сам від себе повинен його вимагати.

Насамперед звільнися від страху перед смертю: це ж він нас уярмлює; потім — від страху перед убогістю. /6/ Якщо хочеш пересвідчитися, що нема в тій убогості аніякісінького зла, то порівняй обличчя вбогого і багатого: вбогий і частіше, й щиріше сміється; жодна турбота не діймає його глибоко. Якщо й налетить випадкова скруха, то тут же й минає, мов перелітна хмарина. Кого ж називають щасливими, ті лише вдають веселих, а смуток їхній важкий та пекучий, мов гнійник, і тим важчий для них, що не завжди їм можна відверто бути нещасливими: серед журби, що з’їдає серце, вони мусять прикидатися щасливцями. /7/ Я повинен частіше звертатися до цього прикладу, бо жоден інший так влучно не передав би отого дійства людського життя[269], яке доручає нам зображати такі людські постаті, для яких ми аж ніяк не надаємося. Той, хто сягнистим кроком ступає сценою і, гордо закинувши голову, мовить:

Я — Аргосу велитель. Дав Пелоп мені

Під берло Істм, що море з двох боків його

Омило, — всі ті землі, що між Геллою

Та морем Іонійським[270]… —

той насправді — звичайнісінький раб, який отримує для прожитку п’ять мірок зерна і п’ять денаріїв[271]!

/8/ Або он той, зарозумілий, кого так і розпирає од зухвальства та впевненості у свої сили, той, хто викрикує:

Замовкни, Менелаю, бо впадеш-таки

Ти від руки моєї!.. —

той теж отримує на хліб щоденний і кладеться до сну на якусь дранку. Те саме можеш сказати й про всіх розніжених у багатстві, тих, кого лектика