Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

одну, та й то короткотривалу, насолоду, — коли отримує якесь добродійство; мудрий черпає з нього тривалу, навіть безмежну радість. Великою втіхою для нього є не стільки щось отримувати, скільки сама думка про те, що він отримав, бо власне в тому — постійність, непроминальність його надбання. Про все інше, що було зроблене йому на шкоду, він забуває, і то не з недбальства, а тому, що хоче забути. /25/ Не обертає все на гірше, не дошукується, кого б то звинуватити у своїй біді, — людські огріхи приписує радше випадковості. Не наговорить на людину, піймавши її на якомусь необачному слові чи погляді. Що б там не трапилось, усе злагіднить доброзичливим поясненням. Не запам’ятовує радше кривду, ніж добродійство. Поки може, намагатиметься берегти в пам’яті все колишнє, краще, і тільки тоді, коли вчорашні його добродійники зроблять йому так багато прикрого, що різниця буде очевидною, навіть коли дивитись на те крізь пальці, він змінить до них своє ставлення, але й то лиш настільки, що й після великої кривди буде з ними у таких стосунках, як був ще до тих їхніх добродійств. А якщо кривда врівноважується добродійством, то в душі таки залишається щось від колишньої зичливості. /26/ Як на суді при рівному розподілі голосів прийнято звільняти обвинуваченого, як назагал при кожному сумніві людяність радить схилитись до кращого, так і душа мудреця, якщо чиїсь добрі діла зрівнялись із шкідливими, перестане бути зобов’язаною до вдячності, але не перестане до неї пориватися, — поводитиметься так, як поводиться той, хто сплачує борг після того, як угоду укладено вже з новим вірителем.

/27/ Ніхто не може бути вдячним, поки не зневажить усього, що скаламучує розум юрбі. Якщо хочеш віддати належне твоєму добродійнику, то доведеться і на вигнання піти, і кров пролити, й змиритися з нестатками, і стерпіти, коли ганьбитимуть, обливаючи брудом, твоє чесне ім’я. /28/ Вдячна людина чимало коштує для себе самого. Для нас же немає нічого дорожчого над добродійство, поки його домагаємось, і нічого дешевшого, — коли його отримаємо. Поцікавишся, яка причина того, що ми поспішаємо забути отримане добро? Прагнення отримати ще. Думаємо не про те, чого ми домоглися, а про те, чого ще маємо домагатися. На манівці зводять нас багатства, почесті, влада — все те, що вважаємо цінним, а що насправді не варте й шеляга. /29/ Не вміємо визначити ціни речам, щодо вартості яких треба радитись не з поголосом, а з самою природою тих речей. Вони ж не мають у собі нічого незвичайного, що приковувало б нашу увагу, окрім того, що ми просто звикли ними захоплюватися. Хвалимо ті речі не тому, що їх треба жадати, а навпаки: жадаємо їх тому, що вони розхвалені; як помилка окремих людей призводить до помилки загалу, так само й помилка загалу веде до помилки окремих людей. /30/ Отож, як в усьому іншому, так і тут приєднаймось до загальної думки: ніщо не може бути чеснішим, ніж схильна до вдячності душа. Це підтвердять окликами всі міста, всі племена, навіть серед варварів. Щодо цього дійдуть згоди і добрі, й лихі люди. /31/ Одні полюбляють насолоду, інші воліють труднощі; ті вважають біль найбільшим злом, ці — взагалі не зараховують його до зла. Хтось назве багатство найвищим благом, а ще хтось інший скаже тобі, що воно придумане на згубу людському роду і що найбагатший з-поміж людей той, кого фортуна не знайде чим обдарувати. Але серед такої різноманітності суджень усі ствердять, як-то кажемо, в один голос, що треба віддати належну дяку тим, хто зробив добро. Юрба, хоч незгідлива в усьому іншому, тут буде однодумною. І все ж за добродійства ми платимо кривдами. Перша причина нашої невдячності в тому, що не можемо віддячитись у належний спосіб. /32/ Божевілля сягнуло такої межі, що зробити комусь велике добродійство — річ вельми небезпечна: є такі, що, вважаючи ганьбою не віддячитися, були б раді, якби взагалі не стало того, кому мають віддячитися. Отож, бережи для себе, що отримав. Я нічого не домагаюся, нічого не прошу в обмін: хай принаймні буде безпечним для мене допомогти комусь іншому. Не буває грізнішої ненависті, ніж та, яку породжує сором за невіддячене добродійство.

Бувай здоров!

Лист LXXXII

Сенека вітає свого Луцілія!

/1/ Я вже перестав непокоїтись про тебе. — «А кого ж із богів, — запитаєш, — ти взяв за мого поручителя?» — Того, який ще не обманув жодної людини, — твою душу, що полюбила прямоту і добро. Найкраща частина твого єства — у безпеці. Фортуна може тебе скривдити, але я вже не боюся найголовнішого, що ти сам собі завдаси кривди. Продовжуй іти стежкою, на яку ти ступив, а своє життя впорядкуй так, щоб воно оточувало тебе спокоєм, а не розніженою м’якістю. /2/ Щодо мене, то я волію жити погано, ніж м’яко. «Погано» треба тобі сприймати тут у такому значенні, якого зазвичай надають йому в народі, тобто: важко, незатишно, трудно. Не раз чуємо, як заздрісник хвалить чиєсь життя: «Живе собі м’яко й розкішно!» А це ж усе одно, що сказати: «Живе собі м’який та розкислий!» Адже дух справді з дня на день слабне, уподібнюючись до бездіяльності й лінивства, в які занурився: наче розпливається увесь, розщеплюється. То чи не краще затверднути, загартуватись у житті? Розніжені бояться смерті, хоч саме до неї роблять схожим своє життя. Але ж одна річ вибороти собі дозвілля, і цілком інша — вирити собі могилу! — /3/ «А чи не краще, — запитаєш, — лежати, мов у могилі, ніж крутитись у вирі турбот?» — Одне й друге жахливе — і корчі, й заціпеніння. Вважаю однаково мертвим і того, хто лежить серед пахощів, і того, кого тягнуть гаком[272]. Дозвілля без книжки — це смерть і похорон живої людини. /4/ Бо яка, врешті, користь від перебування на самоті? Начебто причини турбот не підуть нам услід навіть за моря! Де такий сховок, куди б не прослизнув страх перед смертю? Які вежі були б такими високими, які криївки настільки глибокими, що оберегли б наш спокій від жаху перед болем? Де б ти не заховався, довкола тебе клекотітиме людське зло. Чимало його зовні; воно кружляє, аби обманути, аби вхопити нас, але чимало його — всередині, у нас самих; воно бурхає, навіть коли ми самотні.

/5/ Ми повинні оточити себе філософією, тією несхитною стіною, що