Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека
/3/ Сьогоднішній день був по самі вінця моїм, цілим. Ніхто й краплини в мене не викрав. Усього його я розділив між ліжком і читанням. Для вправ, які зміцнюють тіло, я виділив лише якусь крихту часу, за що вдячний своїй старості: небагато вона мені коштує. Тільки-но рухнусь — уже втомлений. А втома — це мета будь-яких вправ, навіть для найвитриваліших людей. /4/ Запитаєш, хто мій прогімнаст[281]? Мені достатньо одного лише Фарія; це, як знаєш, милий хлопчина, але все-таки візьму когось іншого: розглядаюсь уже за молодшим. Фарій, щоправда, каже, начебто ми з ним — на тій самій межі: і йому, й мені випадають зуби. Але в бігу я вже ледве за ним устигаю, а за пару днів, певне, взагалі не зможу дотримати йому кроку. Бачиш, що то значать щоденні вправи. Просто-таки на очах збільшується відстань між двома, що йдуть у протилежні боки: він піднімається, а я в той час спускаюся; ти знаєш, наскільки стрімливішим є оте друге. Але я збрехав: мій вік уже й не спускається — він падає. /5/ Поцікавишся, які наслідки сьогоднішнього змагання? Ми сягнули мети водночас, що рідко трапляється навіть справжнім бігунам. А відтак, більше натомившись, аніж повправлявшись, я занурився у холодну воду: так називаю тепер не дуже теплу. Я, завзятий прихильник холодних купелей, хто в січневі календи поспішав, наче з вітанням, до Еврипу[282], хто новий рік починав не тільки тим, що читав, писав, розмірковував над чимось уголос, але й пірнав у джерело Діви, — я переніс свій табір спочатку до Тибру, потім — до ванни, яку (навіть тоді, коли почуваюсь у повній силі й не маю ніяких сумнівів щодо свого здоров’я) підігріває сонце; далі вже й купальня мені всміхається. /6/ Тож, покупавшись, я перекусив: шматок сухого хліба був мені замість сніданку при столі, після чого не конче й руки мити. Сплю дуже мало. Ти ж знаєш мою звичку передрімати — мовби випрягтись на якусь хвилину. Тож інколи я знаю, що я поспав, інколи — тільки здогадуюся. /7/ Та ось з боку цирку долинув раптовий галас. Аж у вуха вдарило те багатолюдне одноголосся. Але не вибило мені з голови моїх роздумів, навіть не перервало їх: я дуже витривалий до такого гамору. Безліч голосів, що зливаються в один, це для мене наче гомін хвилі, шелест дерев під вітром чи будь-який інший невиразний звук, що не підлягає розумінню.
/8/ До чого ж усе-таки звертається тепер моя думка? Від учорашнього дня не перестаю міркувати над тим, у чому тут річ, що найрозумніші мужі для вельми поважних речей вишукали на диво пусті й заплутані докази, які, навіть якби були правдивими, то все одно подібні до обману. /9/ От, приміром, Зенон, найвидатніший з-поміж мислителів, засновник наймужнішої, найбездоганнішої філософської школи хоче відстрашити нас від пияцтва. Послухай-но, як він доходить висновку, що доброчесна людина не буває п’яною: «П’яному ніхто не звіриться у своїй таємниці; доброчесному — звіриться. Отже, доброчесна людина не буває п’яною». А тепер зверни увагу, як той висновок можна підняти на сміх, зіставивши з ним якесь інше схоже міркування. З багатьох прикладів достатньо навести хоча б один: «Тому, хто спить, ніхто не звіриться у своїй таємниці; доброчесній людині — звіриться. Отже, доброчесна людина не спить». /10/ Посидоній захищає Зенона в єдиний можливий спосіб, але, на мій погляд, йому все одно не вдається це зробити. Він твердить, що про п’яного можна говорити у двох значеннях: про того, хто напився і не володіє собою, а також про того, хто буває п’яним, хто схильний до того пороку. Зенон, мовляв, має на увазі саме того, хто звик бувати п’яним, а не того, хто напився. І власне тому, хто схильний до вина, не звіряємось у таємниці, бо, як лише вип’є, то все у нього на язиці. /11/ Це пояснення хибне. Адже у першому висновку йдеться про того, хто п’яний, а не про того, хто буде п’яним. Ти ж не заперечиш, що є велика різниця між п’яним і пияком. Може ж бути таке, що п’яному вперше трапилося прихилитись до келиха й що він зовсім не має звички зазирати до нього, а пияк не раз може бути тверезим. От я і розумію слово «п’яний» у тому значенні, якого зазвичай йому надають, особливо, коли його вживає людина, яка сповідує докладність і зважує кожен вислів. Додай і таке: якщо Зенон справді саме так розумів це слово й хотів, щоб ми його так розуміли, то, виходить, тією двозначністю він сам проклав стежку до блуду, чого не можна робити, коли йдеться про пошуки правди. /12/ Але припустімо, що він справді надав тому слову саме таке значення. Все ж хибним є друге твердження, начебто тому, хто звик напиватися, ніхто не довіряє жодної таємниці. Подумай лишень, скільком воїнам, які далеко не завжди могли похвалитися тверезістю, і верховний вождь, і трибун, і центуріон давали такі розпорядження, про які конче треба було мовчати. Коли, скажімо, готувався замах на Гая Цезаря — маю на увазі того, хто, взявши верх над Помпеєм, підкорив собі республіку, — то Тіллію Цимброві[283] довіряли не менше, ніж Гаєві Кассію[284]. Кассій впродовж усього життя пив лише воду. А Тіллій Цимбр не тільки вином надуживав, але й язика мав невтримного. Сам він якось признався: «Як мені знести когось над собою, якщо навіть вина не можу знести?» /13/ Тепер хай кожен назве людей, про яких сам знає, що їм не варто довіряти вина, але таємницю довірити можна. Щоб не забути, наведу лиш один приклад, що спав мені на думку, бо життя таки треба забезпечувати знаменитими прикладами, і то вдаючись не тільки до минулого. /14/ Луцій Пісон, відповідальний за міську сторожу, не переставав бути п’яним відтоді, коли
