Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

/18/ Корисно також зосередитись на чомусь іншому, відвернути увагу від болю. Думай над тим, що ти зробив чесно, сміливо, побесідуй сам із собою про добрі сторони життя. Старайся пробудити у своїй пам’яті те, що ти найбільше подивляв. Тоді й постануть перед тобою різні сміливці, що здобули перемогу над болем: і той, хто продовжував читати книжку саме в час, коли йому вирізували набухлі, вузлуваті жили, і той, хто не переставав сміятися, коли розлючені тією зухвалістю мучителі випробовували на ньому всі знаряддя своєї жорстокості. То хіба ж того болю, що переможений був сміхом, не переможеш розумом? /19/ Говори тепер що хочеш і про нежить, і про нестримний кашель, який мовби вириває частини нутрощів, і про гарячку, що випікає саме осердя, і про спрагу, й про руки та ноги, що їх у різні боки викручує у суглобах, — усе це ніщо порівняно з вогнем, дибою, розпеченим залізом, яке прикладають до набряклих ран, щоб вони знову відкрились, поглибшали. Але й під такими катуваннями дехто не застогнав; мало того: не попросив пощади; мало того: не відповів жодного слова; мало того: сміявся, та ще й від душі. Чи треба тобі ще чогось, аби покепкувати з болю?

/20/ «Але хвороба не дає мені нічого робити, відірвала мене від усіх занять». — Недуга заволоділа твоїм тілом, а не душею. Бігунові, скажімо, відніме ноги; шевцеві чи ковалеві — руки. Та якщо ти звик послуговуватися передусім розумом, то й надалі будеш дораджувати, навчати, слухати інших, сам учитися, дошукуватися правди, пригадувати. Зрештою, чи вважаєш, що то не діло — стати терпеливим у хворобі? Доведеш, що недугу можна подолати або принаймні гідно її перенести. /21/ Повір, навіть ліжко хворого може дати простір для доброчесності. Не лише зброя і поле бою здатні засвідчити чиюсь безстрашність і завзяття: навіть на постелі видно, хто хоробрий. Ось тобі заняття: мужньо опиратись недузі. Якщо вона не зламає тебе, якщо не плазуватимеш перед нею, значить, ти подаєш чудовий приклад стійкості. — «Так, справді була б можливість прославитись, якби й хворі мали свого глядача!» — А ти приглядайся до себе сам, ти сам себе похвали!

/22/ Щодо насолод, то вони бувають двох видів. Тілесним насолодам хвороба, щоправда, стоїть на заваді, але ж вона їх не усуває, а коли розсудиш по правді, то навіть загострює. Приємніше пити, коли ти спраглий, їсти — коли голодний; від чого ти якийсь час стримувався, до того й берешся пожадливіше. А вже коли йдеться про душевні насолоди, — а вони набагато більші й певніші, — то в них не обмежуватиме хворого жоден лікар. Хто віддасться їм, хто збагне їхній чар, того вже не приваблять чуттєві ласки. — /23/ «Ой же нещасливець, той хворий!» — Чому ж то? Чи тому, що не розтоплює снігу у воді, не підтримує студеності змішаного в опуклому дзбані напою, докидаючи туди крижинок? Чи, може, тому, що не розкривають для нього тут же, за столом, лукрінських устриць[262], не оточує його при обіді юрба кухарів, що разом з наїдками тягнуть до столу ще й жарівниці?.. От до чого ми дійшли у своїх забаганках та розкошах: щоб не охолола їжа, щоб не надто слабо подразнювала нам примхливе піднебіння, яке вже втратило чутливість, услід за готовими стравами йде кухня! /24/ «Ой, бідолаха той хворий!» — Тому, що їсть, скільки може перетравити? Тому, що перед ним не покладуть цілого кабана, аби міг ним помилуватися, а тоді відіслати назад, бо його м’ясо, бач, надто дешеве? Тому, що не нагромадять на таці пташиних грудинок, бо від цілої птиці його вже нудить?.. То що тут поганого? Їстимеш, як хворий, радше — як здоровий.

/25/ Але ми легко все це здолаємо: і лікувальні відвари, й теплу воду, й інші засоби, що видаються нестерпними для розніжених, ослаблених розкошами, хворих більше душею, ніж тілом. Аби лиш ми перестали жахатися смерті! А перестанемо тоді, коли пізнаємо межі добра і зла. Ось коли життя не видаватиметься нудним, а смерть — страшною. /26/ Справді-бо, чи може пересититись саме собою життя, коли спрямувати його на осягнення стількох різноманітних, великих і божественних речей? Тільки ледача бездіяльність призводить до того, що життя саме собі стає ненависним. Хто мандрує всією неозорістю природи, тому ніколи не набридне істина: брехня обридає. /27/ А якщо підійде й покличе смерть, хай навіть передчасно, хай перестріне й на половині дороги, то така людина давно вже зірвала плід життя, бо ж пізнала природу у великій її частині і знає, що чеснота не приростатиме з часом. Життя неминуче видається коротким лише для тих, хто міряє його пустими, отже, безконечними насолодами.

/28/ Ось такими роздумами підбадьорюй себе, але й про наші листи не забувай на дозвіллі. Настане колись час, який не тільки знову зведе нас докупи, а й поєднає. І хоч би яким він був коротким, нам його продовжить уміння ним користуватися. Адже, як каже Посидоній, «один день для освіченої людини триваліший, ніж найдовше життя для невігласа». /29/ А наразі ось що пам’ятай, ось що закарбуй собі гарненько: прикрощам не піддавайся, щастю — не довіряй, на примхливу фортуну дивись пильним оком так, мовби вона ось-ось мала зробити те, що може зробити. А те, чого довго очікуємо, легше й переживаємо, коли воно трапиться.

Бувай здоров!

Лист LXXIX

Сенека вітає свого Луцілія!

/1/ Чекаю від тебе листів, у яких сповістиш мене, що нового ти побачив, об’їжджаючи всю Сицилію. Передусім хочу довідатися щось певне про Харибду. Щодо Сцилли, то я прекрасно знаю, що це — просто скеля, та ще й нічим не страшна для тих, хто пропливає повз. Ну, а про те, чи відповідає Харибда всім тим розповідям про неї, то я просив би тебе бути докладнішим. І коли ти спостерігав (а таки варто приглянутися!), то напиши, чи лиш од якогось одного вітру вирує там вода, чи однаково крутить нею кожна негода; а ще — чи правда, що будь-яку річ, тільки-но потрапить у той крутіж, несе під водою багато миль аж ген, доки вона не випірне біля Тавроменійського[263] узбережжя. /2/ Якщо ти мені все це опишеш,