Бо де така дорога, якій не було б кінця? /14/ Сподіваєшся, мабуть, що тепер я наведу тобі приклади славетних мужів. Зупинюсь лише на дітях. Ось один із переказів. Підліток, лаконець, коли його схопили, кажуть, вигукнув: «Не буду рабом!» І довів це ділом: як лише було звелено йому приступити до рабських обов’язків (мав принести нічний горщик), — розігнався, ударився головою об стіну і так загинув. /15/ До свободи, отже, недалеко ходити, але є такі, що воліють бути рабами. То чи не бажав би ти, щоб і твій син так загинув, аніж мав би зів’янути в рабстві? Що ж тоді турбує тебе, якщо вже й дитина здатна мужньо померти? Не захочеш піти, покликаний смертю, — вона поведе тебе силоміць. Роби добровільно те, що мав би робити з примусу. Чи не наберешся відваги дитини, щоб сказати: «Не буду рабом»? Нещасливче! Ти — раб людей, раб речей, раб життя. Бо життя, якщо бракує сміливості померти, — теж рабство. /16/ Чи, може, сподіваєшся ще чогось? Насолоди, які затримують тебе, заради яких ти зволікаєш, — вже за тобою. Жодна з них не є новою для тебе; через пересит усі вони викликають лише нехіть. Ти знаєш, який смак вина, який смак питного меду. Байдуже, чи твій міхур пропустить сто чи тисячу амфор: ти — мішок для вина. Ти чудово знаєш, якою смачною є устриця, а якою — марена. Жадоба розкошів не залишила тобі нічого, чого б ти ще не торкнувся, і все ж тебе лякає думка, що з усім цим доведеться розлучитись. /17/ А може, є щось інше, що покидав би ти з болем? Приятелі? Але хто б міг бути твоїм приятелем? Твоє місто? Але чи так уже дорожиш ним, щоб міг, скажімо, відкласти на пізніше свій обід? Сонце, яке ти — була б тільки змога — мерщій пригасив би? Чи зробив ти коли-небудь щось таке, що гідне було б світла денного? Адже признайся, не через любов до курії, до форуму чи навіть до самої природи ти так зволікаєш, коли йдеться про смерть: неохоче покидаєш м’ясний ринок, де вже й так нічого не залишив для себе. /18/ Боїшся смерті? То чому ж зневажаєш її під час бенкету? Хочеш жити? А вмієш? Боїшся вмирати? Що ж… А таке життя — хіба не смерть? До Цезаря[257], що переходив Латинською вулицею[258], підійшов якийсь вояк із сторожового загону, геть зарослий бородою, і попросив, щоб той відібрав йому життя. На те Цезар: «Але хіба ж ось тепер ти живеш?» Так треба відповісти й тим, для кого смерть буде жаданою: «Боїшся смерті? Але хіба тепер живеш?» — /19/ «Але я, — каже інший, — хочу жити, бо зроблю ще багато славних справ. Прикро залишити життєві обов’язки, тим паче, коли виконую їх сумлінно й пильно». — Стривай! Не знаєш того, що й померти — це один із життєвих обов’язків? Жоден обов’язок тоді не занедбаєш. Бо ці обов’язки не виражаються в якомусь певному числі, яке мусиш вичерпати. /20/ Всяке життя коротке. Коли дивитимешся на речі, розуміючи їхню природу, то коротким видасться й життя Нестора[259] і Сатії[260], яка веліла написати на своєму пам’ятнику, що прожила дев’яносто дев’ять років. Як бачиш, декому приносить славу навіть довга старість. Але хто б ту бабусю міг витерпіти, коли б їй судилось прожити ще й сотий рік?.. Життя — як та байка: важливо не те, скільки часу вона триває, а те, наскільки гарно складена. Тож немає значення, в якому місці її перервеш: де хочеш, там і переривай, аби лиш добру дав їй кінцівку.
Бувай здоров!
Лист LXXVIII
Сенека вітає свого Луцілія!
/1/ Те, що страждаєш на частий нежить і напади легкої лихоманки, — а це буває, коли запущений нежить переходить у звичку, — мені прикро чути ще й тому, що я сам колись був у такому стані. Спочатку я цим нехтував: молодість стійка до всяких недомагань і зухвало поводиться з хворобою. Згодом я таки піддався недузі; здавалося, що й сам до останку спливу з тим нежитем, — висох, як скіпка. /2/ Не раз поривався накласти на себе руки, але зупиняла думка про старість батька, що тільки й жив любов’ю до мене. Я думав не про те, наскільки мужньо зможу піти з життя, як про те, наскільки мало залишиться у нього мужності, аби зостатися при житті. От я і повелів собі жити, адже іноді й продовжувати життя — справа мужності. /3/ Скажу тобі, в чому я знайшов розраду, але перед тим хочу зауважити, що власне те, чим я заспокоював себе, виявило й свою лікувальну силу. Рятівним засобом стає почесна розрада: все, що підносить дух, допомагає також тілу. Наші заняття пішли мені на здоров’я. Філософії я завдячую тим, що звівся на ноги, що видужав. Їй я зобов’язаний життям, і це — найменше з усього, чим я їй зобов’язаний. /4/ До мого одужання чимало спричинилися друзі: їхні вмовляння, бесіди, невсипуще піклування давали мені велику полегкість. Ніщо, найкращий мій Луцілію, ніщо так не підбадьорює, не допомагає хворому, як увага, яку виявляють йому друзі; ніщо так не розвіює з-перед його очей марева смерті й холодного страху. Мені здавалося, що я й не помру, коли вони залишаються жити: був певний, що житиму, хоч не з ними, та в них; складалося враження, що я не видихну дух, а передам його друзям. Ось що додало мені бажання допомогти собі й витерпіти будь-які страждання; інакше можна було опинитися в найжалюгіднішому стані: коли втратиш мужність померти, але не здобудешся на мужність жити.
/5/ Спробуй і собі вдатися до таких засобів. Лікар припише, скільки маєш проходжуватися, скільки вправлятися; застереже від надмірної бездіяльності, до якої схиляє слабке здоров’я; порадить гучніше читати, щоб сильнішим стало дихання, чиї шляхи та вмістища ослаблені хворобою, скаже плавати в човні, щоб м’якими поштовхами розрухати свої нутрощі; визначить, яку вживати їжу, вкаже, коли звернутись до вина, щоб підкріпити сили, а коли від нього відмовитись, щоб не подразнити ним горло й не викликати кашлю. Я ж дам тобі настанову, що є рятівною не тільки для тієї хвороби, а й для всього життя: зневажай смерть! Хто позбудеться страху перед нею, того вже не торкнеться жодна печаль.
/6/ Будь-яка недуга гнітить ось цими трьома чинниками:
