Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

розуму, що є джерелом доброчесності, а також чистій правді, якої не може бути без розуму. А думка, яка суперечить чистій правді, — хибна. /23/ Ти не можеш заперечити, що доброчесна людина ставиться до богів з найвищою пошаною. Отже, хоч би що трапилось їй, те вона сприйматиме спокійною душею. Адже знатиме, що це трапилося згідно з божественним законом, за яким рухається всесвіт. Хто учинить саме так, для того існує лиш одне благо — те, що чесне. Тут, власне, й закладено все те, що велить нам і коритись богам, і не спалахувати при якійсь несподіванці, й не оплакувати своєї долі, — а лише терпляче сприймати все, що нам призначено, виконувати все, що нам накреслено. /24/ Якщо ж є інше благо, окрім того, що чесне, то нас мучила б жага життя, жага всього, що постачає нам життєві вигоди, а така жага — нестерпна, нескінченна, непосидюща. Отже, єдиним благом є чесність, бо їй притаманна міра.

/25/ Ми вже казали, що життя людей треба було б уважати щасливішим, ніж богів, якщо до блага зарахувати все те, про що боги ніколи й гадки не мали, приміром, гроші та почесті. Зваж і на те, що душі, якщо вони, звільнившись від тіл, продовжують існувати, втішаються більшим щастям, ніж тоді, коли вони перебували в тілах. Але якщо благами назвати все те, що йде на користь тілу, то душам, які вийшли з тіла, неодмінно б погіршало. Та годі повірити, що ув’язнені, наче в стані облоги, душі почувалися б щасливішими, ніж ті, які вільно ширяють у всесвіті! /26/ Я говорив ще й про інше: якщо благом є все те, що доступне і людині, і безмовним тваринам, то й життя тих безсловесних створінь мало б минати у блаженстві, а цього ж ніяк не може бути! Задля чесноти мусимо все перетерпіти. А хто б ішов на ті терпіння, якби було ще якесь інше благо, окрім чесноти?

Про все це я розмірковував ширше в попередньому листі; тут — виклав свої думки побіжно й коротко. /27/ Але вони доти не видадуться тобі правдивими, доки ти сам не піднесешся душею, доки не поставиш перед собою такого питання: коли зайде конечна потреба, щоб я склав голову за вітчизну і ціною свого життя зберіг життя своїх співгромадян, то хіба ж я не підставив би шию під меч не тільки терпеливо, але й охоче?.. Отож, якщо ти готовий так вчинити, значить, іншого блага немає: задля нього ж ти пожертвував усім, що мав. Тож бачиш, яка сила чесноти: ти ладен померти за вітчизну тут же, тільки-но зрозумієш, що саме тобі належить це зробити. /28/ Іноді лише протягом короткої хвилини ми втішаємося радістю від якогось прекрасного вчинку, і хоча плід звершеного подвигу вже ніяк не може належати тому, хто загинув і тим самим відсторонений від людських справ, одначе приємним є саме бачення майбутнього подвигу: хоробрий і справедливий муж, озираючи подумки все те, що рятує ціною свого життя, — свободу батьківщини, щастя співгромадян, за яких кладе душу, — відчуває найвищу насолоду і радіє небезпеці. /29/ Але й той, кого позбавлено навіть останньої радості — оцінки свого найбільшого, кінцевого подвигу, — не завагавшись, кинеться назустріч смерті, задоволений з того, що чинить справедливо і гідно. Виклади перед ним усі можливі доводи, аби відвернути його від того наміру, скажи йому так: «Твій вчинок незабаром піде в забуття, ніхто й не згадає тебе вдячним словом» — він тобі відповість: «Байдуже. Все це не стосується мого вчинку, а я дивлюся лише на нього. Знаю, що чиню чесно, отже, й прямую, куди веде, до чого закликає мене чеснота».

/30/ Виходить, вона і є тим єдиним благом, раз його відчуває не тільки досконалий, але також благородний, обдарований дух. А все інше — маловажне, перемінне, клопітне. Навіть якщо комусь усміхнеться фортуна і його одного осипле своїми дарами, то вони лиш тягарем будуть для господаря, гнітитимуть його, іноді й розчавити можуть. /31/ Жоден із тих, кого бачиш у багряниці, нічим не щасливіший від лицедіїв[251], що, відповідно до постаті, яку зображують, виступають у пурпурі та з берлом у руці: на своїх котурнах вони звисока дивляться зі сцени на люд, а зійшовши з неї, роззувшися, — знову ж повертаються до звичного свого зросту. Ніхто з тих, кого багатства та почесті підняли до високого становища, не буває великим. А чому така людина видається великою? Бо ти міряєш її разом із підставкою. Карлик не буде великим, хоч би став на вершечку гори, а колос збереже свою велич, хоч би й у ямі опинився. /32/ От у чому наша помилка, от що вводить нас в оману: ніколи не оцінюємо людину, якою вона є сама по собі, а додаємо ще й те, що прикрашає її ззовні. Тому-то, коли хочеш знати справжню ціну людини, збагнути, що то за людина, — приглянься до неї, коли вона гола. Хай вона відкладе спадок, відкине почесті й інші облудні дари фортуни, ба й саме тіло: глянь на її душу — яка вона, чи та велич їй належить, чи позичена. /33/ Якщо та людина спокійно, не змигнувши оком, дивиться на зблиски мечів, якщо переконана, що немає жодної різниці, чи душа випурхне через уста, чи разом із кров'ю — з перетятого горла[252], то назви таку людину блаженною. Або якщо їй сповістять про муки, яких доведеться зазнати тілу, — чи то випадково, чи з веління якогось владного кривдника, — а вона, спокійно вислухавши про кайдани, про вигнання, про все те, що вражає людську душу марними страхами, скаже:

                              «Вже нічим мене, діво,

Ти не здивуєш: обличчя нещасть і бід усіляких

Я вже пізнав, уявивши те все й подолавши душею[253].

Ти мені сповіщаєш нині, я ж сповіщав собі це постійно — людину готував до людського». /34/ Лихо, коли його передбачиш, б'є не так боляче. А для нерозумних і для тих, хто довіряє фортуні, новим та несподіваним видається все, що лиш трапляється; біда найдошкульніше вражає недосвідченого саме своєю новизною[254]. Знай, що навіть тернистим шляхом, коли звикаєш до нього подумки, йтимеш потім терплячіше. /35/ Отже, мудрець призвичаюється до майбутніх бід, і те, що інші полегшують собі довгим терпінням, те він полегшує довгими роздумами. Не раз чуємо