Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека
Бувай здоров!
Лист LXXV
Сенека вітає свого Луцілія!
/1/ Нарікаєш, що надсилаю тобі не надто викінчені листи. Але хто ж говорить гладко, як не той, хто намагається говорити манірно? Хочу, щоб мої листи, де не знайдеш чогось вишуканого, нещирого, були такими, як і наша бесіда, — невимушена, неопрацьована, якою була б вона, коли б ми десь сиділи собі або проходжувались. /2/ Якби така змога, то я волів би показати тобі все те, що думаю, відчуваю, а не передавати словами. Та навіть за суперечкою я не притупував би ногою, не розмахував би руками, не підносив би голосу — полишив би все це ораторам, сам же задовольнився б тим, що доніс до тебе свої думки й почуття, нічим їх не причепуривши, нічим і не принизивши. /3/ В одному лишень я хотів би тебе переконати: що я кажу, те й думаю, і не тільки думаю — люблю. Дітей цілують інакше, ніж коханку. Але й у тому чистому цілунку, скромних обіймах достатньо розкривається почуття.
Я, далебі, не хочу, щоб мова про такі вагомі речі була прісною та пісною. Хіба філософія відмовиться від тонкого хисту? Але не треба аж надто битися над добором слів. /4/ Тримаймося лиш однієї найвищої мети: говорім, що думаємо; думаймо, що говоримо, — погоджуймо нашу мову з нашим життям. Свою обіцянку виконав той, хто такий самий і тоді, коли його бачимо, й тоді, коли слухаємо. Побачимо, який він, якої оцінки заслуговує, аби лиш був єдиний, цілісний. /5/ Хай наші слова не розважають — хай помагають. Але якщо красномовність напрошується сама собою, якщо якась оздоба під рукою, якщо не коштує ніяких зусиль, то її не треба відкидати, тільки б займала своє скромне місце — лише супроводжувала те, що саме по собі прекрасне. Одне слово, щоб не себе виставляла напоказ, а суть справи. Всі інші науки зайняті обдарованістю, а тут ідеться про душу. /6/ Хворий шукає не того лікаря, який гарно говорить, а того, який добре лікує. Але якщо він натрапить на такого, який, окрім уміння лікувати, ще й до ладу роз’яснить, як поводитися під час недуги, то це, звісно, тільки втішить його. І все ж не варто себе вітати з тим, що трапився саме красномовний лікар, бо то те ж саме, якби, скажімо, вправний керманич був ще й вродливий. /7/ Навіщо лоскочеш мені вуха? Навіщо розважаєш мене? Тут потрібне щось цілком інше: мене треба припікати, різати, тримати в голоді! Для того й покликали тебе. Маєш лікувати задавнену, важку, заразливу хворобу. Роботи у тебе стільки, скільки у лікаря під час моровиці. А ти словами заклопотаний? Будь задоволений, якщо тобі вистачає снаги для діла. Коли встигнеш так багато всього вивчити? Коли, навіть вивчивши, спроможешся вкарбувати у пам’ять так, щоб воно ніколи з неї не випало? Коли його випробуєш? Адже тут замало, як в інших науках, просто запам’ятати: потрібно випробувати життям! Блаженний не той, хто знає, а той, хто робить.
/8/ «Як же це? Виходить, нижче від мудреця немає жодних східців? Наче над прірвою він стоїть?» — Ні, я так не думаю. Хто вже зробив якийсь поступ, той, хоч усе ще перебуває в числі нерозумних, та все ж уже значно віддалився від них. Та навіть ті, що просуваються вперед, чималою мірою відрізняються один від одного. Декому подобається ділити їх на три види. /9/ Перший — це ті, які ще не сягнули мудрості, але вже, так би мовити, стали її сусідами; одначе те, що по сусідству, все ж поза нами. Запитаєш мене, хто вони такі! Це ті, що позбулися всіляких пристрастей та пороків; вони вивчили все, що треба було охопити розумом, але їхня стійкість ще не випробувана. І хоча вони ще не користуються набутим благом, але до тієї западини, з якої вирвалися, скотитися вже не можуть: вони там, де не послизнешся, не зсунешся назад. Щоправда, вони самі ще цього не знають. Щодо цього, пам’ятаю, я писав в одному з листів: «Вони не знають, що знають»[248]. Їм уже трапляється відчути смак набутого блага, але довіритись йому ще не можуть. /10/ Дехто, окреслюючи обговорюваний вид людей, що прямують до мудрості, каже, що вони, позбувшись хвороби духу, ще не подолали пристрастей, отже, стоять іще на слизькому, бо поза небезпекою лише той, хто мовби витрусив із себе всю до останку безчесність. А так її витрусити можна тільки тоді, коли замість неї нас заповнить мудрість.
/11/ Я вже не раз мовив про те, яка різниця між хворобами духу та пристрастями. Нагадаю ще раз. Хвороби — це задавнені, наче закостенілі пороки, приміром, жадоба, честолюбність; вони, хай-но охоплять душу, тут же вкорінюються, стають її невідчепним лихом. Аби не затягувати, скажу коротко: хвороба — це вперте у своїй хибності судження, наприклад, що треба якнайзавзятіше домагатися того, чого можна домагатися хіба що між іншим, жартома; або, якщо волієш, визначу її так: це — непомірна жага того, що гідне хіба перелітної забаганки чи взагалі не варте уваги; або ще й так: це означає високо оцінювати те, що мало б мати низьку ціну, а може, й ніякої. /12/ Щодо пристрастей, то це — негожі, раптові, нестримні пориви душі; якщо їм потурати й дозволити раз у раз повторюватися, то можна й занедужати: так, буває, нежить, коли ще свіжий, переходить у кашель, а постійний, задавнений — у сухоти. Тож усім тим, хто, вдосконалюючись, пішов далеко вперед, уже не можуть загрожувати хвороби; пристрасті ж докучають навіть тим, хто ось-ось сягне досконалості.
/13/ Другий вид — це ті, хто позбувся і найбільших болячок, від яких страждає душа, і пристрастей, але ще не такою мірою, щоб бути певним своєї безпеки: можуть ще зіслизнути до попереднього стану. /14/ Третій вид — ті, хто вже взяв гору над численними й
