Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

страхом перед смертю, болем тіла, перервою насолод. Про смерть сказано достатньо. Додам ось що: цей страх, по суті, не перед хворобою, а хіба що перед самою природою. Багатьом людям саме хвороба відстрочила смерть, і те, що їм здавалось, наче вони вмирають, було для них порятунком. Помремо не тому, що хворіємо, а тому, що живемо. Так і з одужанням: ти повернувся до здоров’я — значить, не від смерті втік, а від хвороби. /7/ Та повернімося до другого чинника, що обтяжує недугу. Кожна болячка — це прикрий біль. Але ж він не постійний, ми звикаємо до нього. Коли він сягає вершини, то сягає й межі. Не буває ж так, щоб ми страждали і дуже сильно, й довго. Так уже подбала найприхильніше до нас природа, що біль створила або стерпний, або короткотривалий. /8/ Найгостріших страждань зазнають найтонші частини тіла — жили, суглоби, все інше, що ніжне й худе: загніздившись у вузинах, недуга допікає найжорстокіше. Але ті частини незабаром затерпають і від самого болю перестають відчувати біль; чи тому, що дух, натрапивши на перешкоду й змінившись на гірше, втрачає свою життєву силу, яка спонукає нас до відчування, чи ще тому, що нездорова рідина, не маючи куди спливати, натискуючи сама на себе, позбавляє чутливості ті місця, де нагромадилась. /9/ Так подагра і хірагра, і будь-який інший біль у суглобах та жилах час од часу влягається, — коли заціпеніють виснажені частини. Найбільше тут попервах дошкуляють мовби щипкі болі; згодом напади слабнуть і настає їм край — затерплість. Так і біль зубів, очей, вух найгостріший саме тому, що виникає у найтісніших вузинах тіла, як, до речі, і біль голови, але, посилившись, він призводить до очманіння й непритомності. /10/ Тим, власне, й можемо втішати себе при великому болю, що неминуче перестанемо його відчувати, якщо відчуваємо надто сильно. А нерозумним тілесні страждання особливо дошкуляють через те, що вони надто вже клопоталися своїм тілом, так і не звикнувши задовольнятися душею. Тому-то велика й розважна людина свій дух відділяє від тіла і якомога більше уваги приділяє саме тій кращій, божественній частці, а жалісливій, слабкій — лише стільки, скільки потребує. — /11/ «Але ж не так легко відмовитися від звичних насолод, утримуватися від їжі, протистояти голодові, спразі». — Важко стримуватись лише на самому початку. Згодом бажання стають млявими, бо втомлюються і слабнуть ті органи, якими бажаємо: дратливим стає шлунок, відчуваємо нехіть до їжі, що її раніше прагнули, врешті, й сам потяг до неї пропадає. А чого ти перестав бажати, з тим і розпрощатись неважко. /12/ До того ж усякий біль або припиняється на якийсь час, або затихає. А ще ж можна йому запобігти, можна не допустити його, застосувавши якісь засоби. Адже біль не виникає раптово, без жодних попередніх ознак, надто той, що вже не раз докучав нам.

Хворобу можна легше перебувати, якщо знехтуєш її найбільшою, кінцевою загрозою. /13/ Принаймні сам не роби своєї біди важчою, не обтяжуй себе наріканнями. Біль не такий вже прикрий, якщо його не перебільшувати. А ще коли візьмешся підбадьорювати себе й переконувати: нічого, мовляв, страшного, все це дрібниці, треба потерпіти, скоро минеться, — то вже самі ті думки додадуть полегкості. Все залежить від того, що, як-то кажуть, вб’єш собі в голову; на ту настирливу думку озирається не тільки честолюбність, але й жадоба розкоші, й скупість; відповідно до тієї думки й страждаємо. Кожен настільки нещасний, наскільки вважає себе нещасним. /14/ Гадаю, варто уникати нарікань на минулі страждання, як-от: «Нікому ще не було так погано! Що за муки, що за болі я переніс! Ніхто вже й не сподівався, що зведусь на ноги. Скільки разів мене вже оплакували мої близькі, скільки разів лікарі полишали мене вмирати! Напевно, й на дибі так не вимучуються!» Хай справді так було, але все-таки — минулося! Що за приємність — копирсатись у минулих стражданнях і бути нещасливим через те, що ти був ним колись? Чи не в тому та приємність, що ми схильні перебільшувати свої страждання й себе самих обманювати? Врешті, що гірко було переносити, — солодко згадувати: хіба ж то не природно, коли радієш межі своїх бід? Отже, треба відтяти і страх перед майбутнім, і пам’ять про минулі прикрощі, оскільки ні одне, ні друге не має нічого спільного з нами: це вже минуло, а те — ще не настало. /15/ А серед самих труднощів хай кожен собі скаже:

Може, й про всі ті труди колись спогадаємо радо![261]

Станьмо ж, скільки є в нас духу, до опору! Здригнемося — біль візьме гору; мужньо супроти нього поведемось — візьмемо гору над ним. Нині ж більшість людей тільки те й роблять, що на себе самих накликають біду, замість того, щоб їй опиратися. Якщо спробуєш якось вислизнути з-під того, що нависло над тобою, що пригнічує тебе, давить, то воно все одно наздожене свою жертву й ще тяжче наляже на твої плечі. А коли, навпаки, зупинишся і збереш у кулак усю свою волю, то відштовхнеш його від себе. /16/ Скільки-то ударів п’ястуками і по обличчі, і по всьому тілу дістають атлети! На які тільки муки не йдуть вони заради слави і терплять ті муки не лише тому, що б’ються, але й для того, щоб битися: самі їхні вправи — не менша мука. Отак і ми намагаймося перемогти всяке лихо. А нагородою буде не вінок, не пальмова гілка, не сурмач, що закликає до тиші, перед тим як оголосити наше ім’я, але доброчесність і стійкість духу, і здобутий на майбутні часи спокій, — тільки-но в першому ж бою подолаєш фортуну.

/17/ «Як мені допікає біль!» — А хіба менше допікатиме, коли сприйматимеш його, мовби ти був не чоловіком, а слабкою жінкою? Як ворог найбільшої шкоди завдає тим, хто показує перед ним спину, так і будь-яка випадкова біда найважче налягає на того, хто відступає, пробує втекти від неї. — «Але ж таки справді нелегко!» — Ба, а хіба ж ми обдаровані силою для того, аби зносити легке? Яку б ти волів хворобу — тривалу а чи коротку, зате навальнішу? Якщо хвороба тривала, то вона точиться з перервами, дає нам змогу видужати, дарує чимало часу, адже мусить то наростати, то йти на спад. А при короткій і стрімливій хворобі станеться одне з