Індоарійські таємниці України - Степан Іванович Наливайко
Шукра — і Венера, найсприятливіша з планет в індійській астрології. Хто народився під нею, мовлять астрологічні трактати, володітиме здатністю знати минуле, теперішнє і майбутнє, мудрістю, освіченістю, високим авторитетом, родинним щастям. Символічний колір Шукри — білий. Священна рослина його — урумбаса, а зображається він квадратом зі срібла (Томас, 201). В індійському календарі Шукра уособлює п’ятий день тижня, п’ят<238>ницю, санскр. шукравара — «день Шукри». Іконографічно Шукра має подобу старезного брахмана, сліпого на одне око.
Батьком Яду й чоловіком Деваяні був цар-асур Яяті, який поміняв свою старість на молодість. Коли викрився громадянський шлюб Яяті з царівною Шарміштхою, тесть прокляв його на довічну старість. Але наймолодший син Пуру від Шарміштхи віддав батькові свою молодість, а собі взяв його старість. За що потім вдячний батько віддав йому царський престол.
Батьком Яяті був цар Нахуша, що вславився подвижництвом. І коли Індра після вбивства Врітри здійснював покуту (Врітра вважався брахманом, а вбивство брахмана — тяжкий гріх), Нахуша піднісся на небо й силоміць зайняв престол царя богів. Нахуша так знахабнів, що не тільки став посягати на Шачі, дружину Індри, а й змушував святих мудреців носити його в паланкіні. А якось навіть ударив ногою брахмана Аґастью, і той прокляв його. Через що Нахушу було скинуто з неба, й десять тисяч років він провів на землі в личині змія.
Нахуша, в свою чергу, був сином Аюса і внуком Пурураваса, першого царя Місячної династії (є і Сонячна династія царів). Міф про царя Пурураваса й апсару (небесну русалку) Урваші — варіант кохання смертного до богині, відбитий ще в «Ріґведі». Урваші покохала земного царя Пурураваса й погодилася жити з ним на землі за умови, що вона ніколи не побачить його без одягу. Проте ґандгарви, небесні музики, чиїми дружинами вважалися апсари, вирішили розлучити подружжя. Посеред ночі вони викрали двох її улюблених баранців, прив’язаних біля подружнього ложа, а коли Пуруравас кинувся за ними навздогін, ґандгарви сяйнули блискавкою й Урваші побачила свого чоловіка голого. Тієї ж миті Урваші зникла. Зрозпачений Пуруравас, шукаючи кохану дружину, якось прийшов до озера, де в подобі лебедів купалися апсари. Впізнавши серед них дружину, Пуруравас заблагав, щоб вона повернулася до нього. Але та сказала прийти сюди через рік, коли в неї народиться його син. То і був Аюс, батько царя Яяті. Тоді ж Урваші порадила Пуруравасу стати ґандгарвом — тоді вони завжди будуть разом. Той погодився, і ґандгарви дали йому жаровню зі священним вогнем — на ньому цар мусив принести пожертву, щоб стати гандгарвом. Проте Пуруравас загубив той вогонь, і йому довелося самому добувати вогонь, тручи дві дощечки зі смокви одна об одну. На тому вогні Пуруравас приніс необхідну пожертву, став ґандгарвом і наві<239>ки поєднався з Урваші. Саме так добувають вогонь для ведійських жертвоприносин. «Махабгарата» стверджує, що Пуруравас — перша смертна людина, що встановила три різновиди священного вогню: для домашніх обрядів, для жертовних і для підношень (МНМ, ІІ 350–351).
Принагідно зазначимо, що кохання Пурураваса й Урваші послужило темою для драми Калідаси «Вікраморваші» («Переможна Урваші»), написаної санскритом ще в V ст. Варіант цього сюжету з «Ріґведи» в 30-і роки ХХ століття переклав українською Павло Ріттер (1872–1939), уродженець Полтавщини й основоположник української наукової індології.
Сином Кей Кавуса, одного з Кеянідів — був С’яваршан, Сіявахш, в «Шахнаме» — Сіявуш. Ім’я його означає «Чорний Бик», «Чорний Самець» (с’ява тотожне санскр. ш’ява — «чорний», «темний», а варшан — санскр. вріш — «самець», «бик»; санскр. врішан означає також «жеребець», «огир»). Це цікаво тому, що в Україні є Чорний Жеребець, притока Сіверського Дінця, є Сиваш, затока на заході Азовського моря, колишньої Меотиди, де жили сіндо-меотські племена. В українців побутують прізвища Сиваш, Сивашенко. Українською ім’я Сіявуш можна перекласти Чорновіл, а таке прізвище теж побутує в українців. Причому доля одного славного носія цього прізвища — В’ячеслава Чорновола така ж нелегка й трагічна, як і доля кея-царя Сіявуша.
Істотно, що термін кунда, безпосередньо причетний до Вішну, причетний і до Рукміні, дружини Крішни. Рукміні, як мовилося, донька царя Бгішмаки, що правив у країні Відарбга. Столиця Відарбги — місто Кундіна (хінді — Кундін), повна назва — Кундінапур, «Кундинопіль». А в історичній Болоховській землі на стикові історичних Галицької, Волинської і Київської земель, відоме місто Кудин (ЕС, 22–23). В Кундіні народилася Рукміні, саме з Кундіни викрав її Крішна собі в дружини. І назва Відарбга, і її столиця Кундіна пов’язана з брахманським, жрецьким станом (кунда — «мудрець», «провісник», «чародій», «жрець»). Назва Відарбга має компоненти ві+дарбга, де ві — префікс, що надає основному слову вищої якості, а дарбга — священна трава, задіяна в численних ритуалах, назва її входить навіть в імена, переважно жрецькі (ТРС, 39–50).
Компонент дарбга, що має і форму далбга, виявляє спорідненість з етнонімом дуліби на території історичної Волині, де згодом відомі бужани й волиняни. Країна Відарбга мала й назву — Бгоджа, жителі якої — бгоджі, бгоджани, по-нашому — бужани. Цар Бгішмака (укр. Бушмака) в епосі — «цар <240> із племені бгоджів». Коли Рукмін, брат Рукміні заприсягнувся визволити викрадену Крішною сестру і не сповнив своєї обіцянки, то звів нову столицю — Бгоджакату. У цій назві наявні бгоджа й ката, споріднене з укр. хата. Тобто назва Бгоджаката означає «Оселя/Столиця бгоджів». Серед «болоховських» міст, до яких належить і Кудин, є і Божеськ (Бужськ, Божськ, Бузьк, Буськ; ЕС, 21), на Південному Бузі, неподалік
