Коріння Бразилії - Сержіу Буарке ді Оланда

Попри все це, не слід голослівно заявляти про нашу вроджену несумісність з ідеалами демократії. Не так уже й важко виокремити сфери дотику, де можуть співіснувати ці ідеали з певними нашими особливостями, яким ми маємо завдячувати умовами нашого націоутворення. Можна навести три чинники, які особливо посприяли на користь цього процесу, а саме:

1) відторгнення американськими народами, нащадками колонізаторів та індіанців, будь-якої раціональної ієрархії, будь-якої структури суспільства, яка становила б серйозну перешкоду на шляху до незалежності індивідуума;

2) неможливість дієвого спротиву певним новим впливам (наприклад, перевага міського стилю життя над сільським, космополітизм), які принаймні до недавнього часу були природними союзниками ліберально-демократичних ідей;

3) відносна слабкість расових і національних упе­реджень.

Крім цього, ідеї Великої французької революції цілком сполучаються з нашими поглядами на життя й не чужі нашому національному темпераментові. Поняття природної доброти ідеально співвідноситься з нашою вже згаданою «сердечністю». Теза про зле від природи людство та про боротьбу всіх зі всіма повинна здаватися нам, навпаки, вкрай неприйнятною та незручною. І саме тут наша «сердечна людина» знаходить можливість поєднати свої почуття з догматами демократичного лібералізму.

Проте якщо ми не зупинимося на облаштуванні суто зовнішніх граней нашого суспільного життя, якщо нам вдасться проникнути вглиб та осягнути його підґрунтя, то тоді ми збагнемо, до якого ступеня схожі ці два світогляди, що ми намагаємось зблизити. Дійсно, у лібералізмі ідея природної доброти людини є традиційним аргументом. Було б ілюзорним припускати, що подібне переконання спирається на яку-небудь персональну симпатію до роду людського у цілому або до кожного окремого його представника. Ідеться про суто нейтральну, позбавлену емотивності теорію, яку легко подати у вигляді формул.

І найгірше те, що помічений збіг між проголошеними лібералізмом ідеалами та соціальною поведінкою, традиційно притаманною нашому народові, є, по суті, радше уявним, аніж реальним. Уся ліберально-демократична думка може вміститись у відомій фразі Бентама[395]: «Якомога більше щастя для найбільшої кількості людей». Не важко помітити, що ця ідея прямо протилежна будь-якій формі людського спів­існування, заснованого на «сердечних» цінностях. Будь-які симпатії між людьми обов’язково ґрунтуються на перевагах і вподобаннях. Любити когось означає любити його більше за інших. Тут ми маємо справу з односторонністю, яка відверто протистоїть юридичній і нейтральній точці зору, на яку спирається лібералізм. Демократична доброзичливість у цьому сенсі може порівнюватися з ввічливістю, бо є результатом такої соціальної поведінки, яка намагається орієнтуватися на рівновагу егоїзмів. Проповідуваний лібералізмом гуманітарний ідеал парадоксальним чином є безособовим. Він спирається на ідею про те, що найвищий ступінь любові — це обов’язково любов до якнайбільшої кількості людей, підпорядковуючи, отже, якість кількості.

Зрозуміло, що людська любов, яка поза своїм обмеженим колом задихається й умирає, не може слугувати фундаментом жодній людській спільноті у більш-менш широкому сенсі. Сама по собі «сердечність» не може бути запорукою створення правильних принципів. Потрібен який-небудь надійний нормативний елемент, укорінений в душі народу, ба навіть нав’язаний тираном, аби змогла відбутися її кристалізація в суспільстві. Теза про те, що вік тиранії недовгий, — це лишень одна з багатьох ілюзій ліберальної міфології, далеко не підтверджена історією. Правдою є те, що наявність подібних ілюзій саму по собі не можна вважати аргументом проти лібералізму, бо, крім тиранії, існують інші засоби зміцнення й стабілізації соціального та національного організму.

Украй важливо у будь-який спосіб відкинути на узбіччя історія деякі політичні принципи й формули. Піонери боротьби за нашу незалежність і батьки-засновники Респуб­ліки в 1817 році, які зовсім не бажали змінювати на краще ситуацію з чорношкірими рабами, хоча й визнавали всю несправедливість їхнього становища, були, утім, такими щирими, як ніхто й ніколи протягом усього життя нашої країни. Пізніше найрозумніші політики вважали за краще не згадувати про вразливі точки нашого суспільного устрою, який вони замислювали досконалим, в ладу із самими собою, утім, лише на папері. Вони ні на мить не сумнівалися в тому, що здорова політика — плід союзу моралі та розуму. Отже, вони намагалися забути потворну та безладну реальність, аби сховатися в ідеальному світі, в якому проповідували автори тогочасних доктрин. Вони виростили собі крила, аби не бачити огидний спектакль, який давала їм країна.

До речі, часто ті, хто в політиці ладні вдаватися до суто реалістичних або винятково кон’юнктурних учинків, водночас намагаються діяти згідно з моральними критеріями. Вони щиро обурюються, коли їм кажуть, що певна вельми моральна дія на практиці може виявитися неефективною, ба навіть шкідливою. Є багато прикладів, коли диктатори, виконуючи свою одноосібну й необмежену владу, вважали при цьому, що роблять цілковито демократичну справу.

Подібна поведінка не дуже відрізняється від поведінки, яку з інших підстав демонстрували «освічені лідери» сучасної Європи. Тому цілком імовірно, що фашизм італійського штибу, незважаючи на його апологію жорстокості, матиме успіх серед нас. Сучасні прибічники фашизму вже вбачають його велику заслугу в тому, що він уможливив проведення духовної реформи, яка може охопити весь спектр моральних цінностей. Немає сумніву в тому, що під певним кутом зору здійснене ними зусилля означає енергійну спробу змінити напрям розвитку суспільства, врятувавши його від імовірних ферментів розпаду. Система, створена ними у цілях збереження нав’язаної силою структури, повинна була б складатися з життєвих елементів доктрини, яка є огидною у багатьох своїх аспектах. У цьому й полягає один із улюблених предметів гордості творців цього режиму. Ця система надає їм відчуття позитивного тріумфу над лібералами, а також дає змогу приборкувати революційні настрої.

Утім, хіба важко помітити, що їхня реформа за суттю своєю є не чим іншим, як витонченою контрреформою? Хіба хтось сумнівається, що серед їхніх безпосередніх мотивів мається прихований намір (про який інколи заявляють відкрито) виправдати матеріальні вимоги, які насправді й є основою їхнього режиму? Не треба бути занадто кмітливим, аби зрозуміти, що в цих хитрощах