Коріння Бразилії - Сержіу Буарке ді Оланда
Образ нашої країни, який існує у колективній свідомості бразильців, до сьогодні так і не може суттєво позбавитися духу імперської Бразилії. Концепція держави, втілена в цьому ідеалі, чудово пасує для внутрішнього життя нації, але водночас унеможливлює створення нового, відмінного від цього образу нашої країни на міжнародній арені. Навмисно чи ні, але ідеал, який ми схильні створювати заради завоювання авторитету країни поза її межами, — це образ гіганта, який доброзичливо ставиться до всіх країн світу. Прототип цієї ідеї вперше зародився за часів другого бразильського короля, який мірою своїх можливостей намагався впроваджувати подібну політику в стосунках з Аргентиною, Уругваєм та Парагваєм. Країна хотіла ствердитися в цьому регіоні завдяки величі створеного нею образу, але змушена була розпочати війну причому не задля задоволення завойовницьких амбіцій, а для того, аби змусити себе поважати. Якщо інколи Бразилія мала надлишок войовничого духу, то одночасно їй бракувало духу військового. Автор останнього спостереження Олівейра Ліма[382] додає, що «війни за межами країни як політичні методи завжди сприймалися в ній як недоцільні, ба навіть злочинні. У цьому сенсі та ж сама війна з Парагваєм була саме такою: добровольці, які брали в ній участь, насправді йшли на неї зовсім не з доброї волі»[383].
Ми не прагнемо слави й авторитету країни-завойовника й відверто ненавидимо насильницькі рішення. Ми хочемо бути найм’якішими та найвихованішими людьми у світі. Ми постійно боремося за принципи, які всі вважають найпоміркованішими й найраціональнішими. Ми були однією з перших країн світу, яка на законодавчому рівні скасувала смертну кару після багаторічної відмови від неї на практиці. Ми створюємо правила поведінки у суспільстві на зразок найкультурніших і найосвіченіших країн світу й чванимося тим, що перебуваємо в чудовій компанії. Усе це — найхарактерніші риси нашого політичного обличчя. Держава намагається нівелювати всі прояви дисгармонії в нашому суспільстві та запобігти виникненню будь-яких тенденцій до спонтанності й імпровізації на національному рівні.
Надзвичайний дисбаланс, який породжує цей своєрідний підхід, вкрай очевидний, та не залишився поза цікавістю деяких спостерігачів. Відомий публіцист двадцять років тому звернув увагу на парадоксальність подібної ситуації. Він казав, що «відстань між політикою та суспільним життям сягнула надзвичайно великих розмірів. Через відірваність від реальності політика дійшла до межі абсурду, створюючи в нашій молодій державі, де геть усі її громадяни намагаються підштовхнути суспільство й посприяти його потужному й прогресивному розвиткові, певний штучний клас, справжній симулякр, наївний і відверто чужий інтересам суспільства, для якого блиск формулювань і яскрава відчутність образів лише підстава для продовження завойовницької боротьби й збереження захоплених позицій»[384].
За таких умов наші реформатори на сьогоднішній день змогли знайти лише два виходи із ситуації, обидва однаково поверхневі й оманливі. Досвід уже показав, що проста заміна осіб, які перебувають при владі, є суто зовнішньою процедурою, якщо тільки ця заміна не викликана й не зумовлена складними й по-справжньому структурними змінами у житті суспільства.
Інший вихід, на перший погляд більш прийнятний, полягає в узгодженні суспільних подій із системами, законами чи регламентами, які мають доведену силу й ефективність. Та чи здатна мертва літера сама по собі впливати, і до того ж вельми енергійно, на долю цілого народу? Досконале, чітке й дуже виважене законодавство видається нам єдиною обов’язковою вимогою на шляху до досягнення злагоди й наведення ладу в суспільстві. Інші засоби нам не відомі.
Повз нашої уваги залишилася істина, яка стверджує: зовсім не писані закони, укладені юристами, є беззаперечною гарантією щастя народів і стабільності держав. Натомість ми вважаємо, що ці розумні правила та дотримання абстрактних настанов становлять ідеальне підґрунтя досконалого політичного виховання, загальної письменності, навчання цивілізованих звичок та інших не менш цінних здобутків. Саме цим ми відрізняємося, наприклад, від англійців, які не мають писаної конституції й керуються заплутаною й анахронічною системою законів, але за потреби демонструють таку здатність до самодисципліни, якої не має жоден народ світу.
Зрозуміло, що потреба у злагоді й порядку між громадянами й у стабільності всього суспільства обумовила введення правил обов’язкового виконання та дієвих санкцій. Мабуть, у більш благословенні часи, ніж наші, дотримання цих правил зовсім не нагадувало виконання нав’язаного ззовні обов’язку. Усе робилося, так би мовити, легко й без зусиль. Для людини, яку ми називаємо примітивною, навіть непорушність усесвіту, напевно, залежить від регулярності подій, що відбувалися. Кожне порушення цієї регулярності містить у собі дещо зловісне. Пізніше це розуміння стабільності сприяло створенню правил за допомогою, звісна річ, певних абстрактних умовиводів. І це навіть мало деякі важливі переваги, бо часто необхідно було абстрагуватися від життя, аби жити, і лише віра в раціональний абсолют дає змогу вважати, що можна підмінити власне життя набором суто умоглядних елементів. Розуміючи саме так принципи умовиводів і надавши їм статусу вищого закону, раціоналізм подолав межі здорового глузду, лише остаточно відірвавши ці принципи від повсякденного життя. Отже, у такий спосіб було створено логічну, зрозумілу, проте антиісторичну систему.
Цієї помилки припускалися також політики й демагоги, які люблять привертати увагу до платформ, програм, інституцій як до єдиних реалій, котрі по-справжньому заслуговують на повагу. Вони щиро вірять, що від мудрості та узгодженості між собою законів безпосередньо залежить досконалість життя народів і роботи урядів.
Саме цією вірою, натхненою частково ідеалами Великої французької революції, позначена історія всіх ібероамериканських країн після здобуття ними незалежності. Звільнившись від опіки європейських метрополій, вони потурбувались адаптувати на основі своїх політичних конституцій принципи, які тоді перебували на порядку денному. Магічні слова «Свобода», «Рівність» і «Братерство» зазнали нових інтерпретацій, аби їх якомога краще
