Коріння Бразилії - Сержіу Буарке ді Оланда
Стовідсотковому виконанню цієї програми, ймовірно, може зашкодити дедалі потужніший спротив прибічників минулого, яке з певної відстані сприймається пофарбованим в ідилічні тони. Залежно від ступеня напруги цей спротив може вилитися в прояви духовного та містичного характеру й обмежитися, за рідкими винятками, лише літературними колами. Проте цілком імовірно, що вони віднайдуть своє безпосереднє втілення в суспільних формах, здатних обмежити або поставити під загрозу сподівання на досягнення більш-менш глибоких змін.
Реакція такого штибу могла б спиратися на менталітет, породжений специфічними умовами нашого історичного розвитку. Юридичному духові наших політиків часів правління другого короля та першої Республіки так і не вдалося змінити цей менталітет, коли занадто довго ігнорували певні факти й через те посилювали роздратування тих сил, які, навпаки, необхідно було нейтралізувати. Подібний менталітет у середині ліберальної системи або поза нею вимагає, аби за державною конструкцією обов’язково стояли реальні люди з плоті й кісток. Конституції, які ніколи не виконувалися, закони, які завжди порушувалися — усе це на користь окремих особистостей і олігархії, — такими є характерні риси історії всіх країн Південної Америки. І марно політики роблять вигляд, що вони більше переймаються принципами, аніж людьми: їхні власні вчинки є найяскравішим спростуванням їхніх прагнень.
«Ніхто не нагадує консерватора більше, ніж ліберал при владі». Цей широко відомий вислів Оланди Кавальканті[392] відображає всім відому схожість двох великих партій часів монархії. Дійсно, майже нічим вони не відрізнялися одна від одної, крім гасел, які вони підіймали на свої бойові знамена. Не було нічого дивного, що ситуація склалася на кшталт подій в Аргентині, коли Росас, засуджуючи диких унітаріїв, насправді займався глибоко антифедеративною діяльністю, намагаючись підкорити провінції свавільним наказам Буенос-Айреса й інтересам столичної митниці. Він використав гасло «Федерація», яке за його часів мало широкий резонанс серед народу, так само як інші використовували ще більш вагоме гасло «Свобода», одночасно намагаючись зміцнити в ім’я цього гасла відверто диктаторську та деспотичну владу. Ніхто не виразив так відверто подібне ставлення, як той венесуельський каудильйо, який проголосив у Конгресі: «Оскільки кожна революція потребує власного знамені, а Валенсійська конвенція не прагнула охрестити свою конституцію федеральною, то ми закликаємо до цієї ідеї. Бо якщо наші супротивники, панове, сказали б федерація, ми повинній були б відповісти на це централізм»[393].
У цьому зловісному верховенстві особистої доцільності над інтересами суспільства загалом чітко простежується превалювання емоційних елементів над раціональними. Хоч би як ми намагалися думати інакше, але справжня солідарність може спиратися лише на обмежені кола. Наші ж вподобання, які ми висловлюємо або ні, та конкретні інтереси не знаходять суттєвої підтримки в теоретичних ідеалах або навіть в економічних інтересах, на які повинна спиратися велика партія. Отже, відсутність справжніх партій у нас не є наслідком, як дехто наївно вважає, нашої непристосованості до легітимного демократичного режиму, а є радше симптомом, проявом цієї непристосованості. Подібна плутанина зустрічається часто й трапляється дуже легко. Звіт Саймона щодо проекту конституції Індії від 1930 року, говорить про те, що в Індії не сформувалися партії в традиційному розумінні цього слова і саме це становить одну з перешкод на шляху до демократизації країни.
Правда полягає в тому, що оскільки наша зовнішня прихильність до формалізму будь-якого типу свідчить лише про брак спонтанності, так само й наша віра в досконалість теоретичних формул показує лише те, що ми — народ, не схильний до умоглядних висновків. Якщо це потрібно, ми можемо організувати кампанію, сформувати загони, піднімати заколоти заради благородної ідеї. Проте всі знають, що зовнішній тріумф якого-небудь принципу ніколи не означав у Бразилії, як і в решті країн Латинської Америки, більше, ніж перемога одного персоналізму над іншим.
Безперечно, в нашому політичному житті персоналізм у багатьох випадках може бути позитивною силою, і поруч із ним гасла демократичного лібералізму виглядають суто декоративними й декларативними поняттями, які не мають глибокого коріння в реальному житті.
Це пояснює, як у нас, та й узагалі у латиноамериканських країнах чи у будь-яких країнах, де персоналізм — або олігархія, яка є продовженням персоналізму в просторі й часі, — зміг подолати спротив лібералів, забезпечивши, отже, зовнішню політичну стабільність, якої в іншій спосіб досягти було б неможливо. Для чилійців три десятиріччя режиму, заснованого Дієґо Порталесом[394], який відвернув загрозу анархії в країні завдяки зміцненню олігархічної влади, досі вважаються найщасливішими за всю історію існування країни. Ще й у наші дні найвищий рівень стабільності маленької Республіки Коста-Ріки порівняно з її бурхливими сестрами у Центральній Америці пояснюється здебільшого цими ж самими причинами. Існування подібних ситуацій, насправді виняткових, змушує забути про те, що необмежена влада у руках «провіденціальних», але безвідповідальних політиків — це у найкращому разі радше грубий фарс, ніж реальна альтернатива анархії. Ідея певного роду нематеріальної та безособової істоти, яка парить у повітрі й визначає долю людей, мало зрозуміла для народів Латинської Америки.
Нам часто здається, що ми поважаємо демократичні й ліберальні принципи, тоді як у реальності ми боремося з одним персоналізмом заради іншого. Заплутаний політичний і виборчий механізм постійно намагається приховати від нас цей факт, але коли зручні закони персоналізму захищені поважною традицією або не ставляться під сумнів, він виявляється в чистому вигляді, знявши всі
