Коріння Бразилії - Сержіу Буарке ді Оланда

можна було пристосувати до наших старих патріархальних і колоніальних еталонів, тому зміни, що відбулися, були радше зовнішніми, аніж глибинними. І хоча ми були обмануті подібною помпезністю, ми майже не вагаючись доводили деякі з цих принципів до крайності. Тому не дивно, що крайній прояв знеособленої демократії віднайшов свою землю обітовану саме в латиноамериканській країні.

Уругвай за часів Батльє[385] намагався довести до логічного кінця, принаймні у теорії, модель сучасної демократії, тобто змусити державний механізм функціонувати за можливості автономно, а також зробити так, аби погані уряди не могли суттєво впливати на роботу цього механізму.

На протилежному боці знеособленої демократії перебуває кауділ’їзм (вождізм), який часто обстоює ідеали, що нічим не відрізняються від ліберальних принципів. Вождізм може набувати форми повного заперечення ліберальної ідеї, але сутність цього явища стане більш зрозумілою, якщо ми згадаємо, що в історії немає прикладів суспільних рухів, які не містили б у собі зародків власного заперечення — заперечення, яке обов’язково існує у середині самого процесу. Так, батько суспільного договору Руссо належить до тієї самої родини, що й Гоббс[386] — автор концепції Держави-Левіафану: один і другий походять із одного гнізда. Несвідоме заперечення лібералізму такими собі Росасом[387], Мельгарехо[388] чи Пор­фіріо Діасом[389] стверджується сьогодні як складова доктрини європейського фашизму, котрий є не чим іншим, як запереченням парламентської форми лібералізму, породженою позитивною політичною системою. Перемога демократичної доктрини можлива лише тоді, коли буде подолано протистояння лібералізму й вождізму.

Ця перемога не зможе бути остаточною, доки не будуть ліквідовані особистісні й принаймні ззовні аристократичні засади, на які й досі спирається наше суспільне життя. Якщо революційний процес, свідком якого ми є і найважливіші етапи якого були зазначені на цих сторінках, має чіткі обриси, то він характеризуватиметься повільним, хоча й невідворотним розпадом архаїчних моделей, які ми, перебуваючи в статусі незалежної країни, ще й досі не спромоглися викорінити. Точніше кажучи, тільки за допомогою подібного процесу ми зможемо скасувати старий колоніальний і патріархальний лад з усіма його моральними, соціальними й політичними наслідками, які він породив і не може подолати.

На поверхні цієї революції, мабуть, не можна буде побачити ці катастрофічні конвульсії, які за заздалегідь сформульованим планом завдадуть смертельного удару, спрямованого на заміну давно укорінених цінностей. Можливо, деякі з кульмінаційних фаз на сьогодні вже подолані, хоча наразі ми ще не можемо оцінити їхньої надважливої значущості. Але у результаті ми перебуваємо на межі двох світів: один із них уже остаточно мертвий, а другий тільки-тільки болісно народжується.

Шістдесят років тому один американський натураліст, наділений дивовижним передбаченням, як припущення висловив одну свою думку, яка, найімовірніше, не така вже й далека від правди. Слова Герберта Сміта подекуди забарвлені нестримним оптимізмом, притаманним його сторіччю та його країні, утім, можна вважати своєрідним пророцтвом, а не просто безпідставною мрією, і тому вони заслуговують на те, щоб над ними поміркувати. Він казав: «Що потрібно Латинській Америці, так це революція. Але не горизонтальна революція у вигляді звичайного виру політичних битв, у які втягнуті сотні чи тисячі знедолених людей. Світ уже ситий донесхочу такими рухами. Ідеалом могла би стати чесна й серйозна революція, революція вертикальна, яка винесла б на поверхню найпотужніші сили, зруйнувавши назавжди сили старі й недієздатні».

Яким чином можна було б здійснити таку революцію? «Сподіваюсь, — відповідає Сміт, — що коли вона станеться, то все відбудеться спокійно й завершиться поглинанням, а не чисткою вищих прошарків суспільства, оскільки в цих колах, попри всі їхні помилки й недоліки, все ще можна зустріти вельми добрих людей. Пам’ятайте, що сьогодні бразильці розплачуються як за помилки своїх батьків, так і за свої власні. Суспільство на цій землі сформувалося погано, починаючи від самих його витоків. Якщо освічені класи ізольовані від решти нації, так це не через їхню провину, а через їхнє нещастя. Я не наважуюся стверджувати, що як клас робітники та крамарі кращі за кабальєро та великих купців. Насправді вони неотесані, брудні й грубі; це кидається у вічі будь-якому іноземцю, який з ними стикається. Але праця добре загартовує, а бідність певним чином захищає їх від поганих звичок. Фізично, поза сумнівів, вони кращі за представників вищого класу і ментально теж були б кращими, якби для цього існували сприятливі можливості».

Беззаперечно, події останніх десятиріч, що відбулися в різних країнах Латинської Америки, розвивалися саме в подібному напрямку. Найяскравіше цей процес простежується в країнах із більшим розшаруванням суспільства — у Мексиці від 1917 року, незважаючи на певні вагання й переривчастість процесу; у Чилі починаючи з 1925 року[390]. Проте видається очевидним, що цей рух не є суто локальним або викликаним певними обставинами. Натомість він розвивається з дотриманням заздалегідь накресленої