Коріння Бразилії - Сержіу Буарке ді Оланда
дотик — завдяки м’якій або шорсткій поверхні сторінок;
слух — завдяки м’якому потріскуванню під час перегортання сторінок;
нюх — завдяки різкому аромату друкованих сторінок чи тонкому аромату шкіряної обкладинки;
смак, а саме інтелектуальний, ба навіть фізичний смак книжки, який відчуваєш, коли злегка зволожуєш кінчики аркушів, аби їх було легше перегортати»[367].
Цей імператор, якого хтось порівняв з протестантським пастором, котрий читає проповідь у католицькому храмі[368], насправді не був надто рідкісною пташкою в Бразилії другої половини ХІХ століття. Багато рис його характеру чудово збігаються з властивостями вже згаданих нами раніше позитивістів, які також дуже любили друковані сторінки, від яких вони вчилися відтворювати дійсність відповідно до власних смаків і суджень. Немає нічого по-справжньому надзвичайного у подібному ставленні: Педру ІІ є типовим представником свого часу й своєї країни. Причому настільки типовим, що він, хоч би як парадоксально це звучить, став одним із піонерів цього перетворення, в результаті якого стара колоніальна аристократія, аристократія великих сільськогосподарських баронів — прибічників домашнього вогнища — поступилася своїм місцем на користь іншої, суто міської, аристократії, що складалася з прихильників талантів і книжності.
Так сталося тому, що разом із занепадом старого сільського трибу життя й утратою його найвидатнішими представниками свого панівного становища цілком природно порожнє місце посіла нова еліта, або ж аристократія «духу». Жодне угруповання не було настільки підготоване для збереження за можливості глибинного аристократизму нашого традиційного суспільства, як люди з уявою, вихованою творами французьких письменників. Сама наявність подібних рис, які зазвичай набуваються ще в дитинстві й юнацтві, позбавлених насущних матеріальних проблем, була достатньою для появи цілої плеяди «щасливих володарів» (beati possidentes).
Утім, є й інші риси, що притаманні нашій інтелектуальній еліті, які дозволяють їй виконувати свою суто консервативну й самовладну місію. Одною з них є припущення, ще вельми поширене й у наші дні, згідно з яким справжній талант повинен бути спонтанним, уродженим, як і справжній аристократизм, бо наполеглива праця й навчання дають змогу здобути знання, але завдяки своїй монотонності та повторюваності уподібнюються низьким ремеслам, від яких людина деградує. Іншим проявом є добровільне відчуження від навколишнього світу, а також осягання недоступних досвідному пізнанню найтиповіших його проявів. Також слід пам’ятати про поширену, хоча й не завжди очевидну тенденцію до досконалого оволодіння певним інструментарієм або знаннями, що може поставити людину вище решти простих смертних. Рушійна сила знань у цьому разі має не так інтелектуальну, як суспільну спрямованість, бо дозволяє відповідним особам досягти бажаного піднесення й звеличення. Цим іноді можна пояснити певний різновид суто формальної й зовнішньої ерудиції, яка виявляється у використанні дивних найменувань, псевдонаукових епітетів, цитувань іноземними мовами. Усі ці засоби, немов колекція блискучих дорогоцінних каменів, повинні засліпити звичайного читача.
Популярність окремих теорій, переобтяжених невимовними іноземними прізвищами й складними словами, обумовлена саме цими прізвищами й цими словами самими по собі. Їхня мета — донести спрощенні знання та світоглядні концепцій у такий спосіб, аби вони завжди були доступні лінивому розумові. Складний світ вимагає ретельної й наполегливої розумової праці, яка не дозволяє людині спокушатися майже надприродними словами або формулюваннями, які здатні вирішити все миттєво, немов за помахом чарівної палички.
У нас існує безліч вельми успішних педагогів, які, чіпляючись за певні теорії, котрі у найкращому разі лише частково правдиві, проголошують їх обов’язковими й єдиними умовами будь-якого прогресу. Як приклад можна згадати характерну ситуацію, що спостерігається навколо примари всезагальної письменності народу. Скільки марних слів було вимовлено, аби довести, що всі наші негаразди можна вирішити негайно, якщо повсюди відкрити початкові школи, де дітей навчали б абетки. Деякі з цих горе-знавців навіть стверджують, що якби ми розв’язали це питання так само, як у Сполучених Штатах, то «за двадцять років Бразилія була б повністю письменною і саме через це перетворилась якнайменше на третю, ба навіть на другу велику державу світу»! «Припустимо таку гіпотезу, — кажуть вони, — що в 21 штаті Бразилії колишні уряди випестували б культурне населення із такою самою шкільною підготовкою, яка існує в кожному зі штатів США завдяки передбачливості американців. У такому разі у кожному зі штатів Бразилії зараз спостерігався б небачений, уражальний прогрес. Усі вони були б забезпечені мережею залізних доріг, прокладених завдяки приватній ініціативі, в усіх них були б розбудовані багатющі міста з чудовими спорудами, заселені расою міцних, потужних і здорових людей»[369].
Багатьох із цих проповідників прогресу було б важко переконати в тому, що масова письменність не обов’язкова умова навіть для високотехнічної капіталістичної культури, якою вони так захоплюються та яскравим взірцем якої вважаються США. А також у тому, що зі своїми 6 мільйонами неписьменних дорослих Сполучені Штати у цьому сенсі цілком можна порівняти з іншими, менш «прогресивними» країнами. За словами одного з американських чиновників-освітян, в одному лише місті на Середньому Заході, в якому мешкає близько 300 тисяч душ (до речі, це місто дуже пишається своїми культурними здобутками й навіть уважається другим Бостоном), налічується більше дітей, які не відвідують і ніколи не відвідували школу, аніж у всьому третьому райху[370].
Слід додати, що незалежно від цього культурного ідеалу саму по собі масову письменність навряд чи можна вважати аж надто незрівняним благом. У відриві від інших основних елементів освіти, які її доповнюють, письменність у деяких випадках можна порівняти з вогнепальною зброєю
