Коріння Бразилії - Сержіу Буарке ді Оланда
Однак нам у Бразилії не варто забувати, що якщо економічні й соціальні чинники (спільні для всіх американських країн) й повинні були посприяти престижеві «вільних» професій, то й у метрополії ці професії традиційно були так само престижними. Майже за всіх часів португальської історії ступінь бакалавра важив практично стільки ж, скільки рекомендація на найвищі державні посади. У XVII столітті, якщо вірити авторові «Arte de furtar»[351], понад ста студентам щороку таки вдавалося «одержати» диплом Університету Коїмбри, аби влаштуватися на державні посади, хоча вони ніколи навіть і не бували в Коїмбрі.
В усякому разі навіть у цьому хворобливому прагненні вищої освіти також виявляється наша схильність ставити понад усе окрему особистість як цінність саму по собі, вищою за всі інші обставини й можливості. Гідність і авторитет, які надає звання доктора, дозволяють індивідууму стримано й скромно йти по життю, а іноді може звільнити його від необхідності постійного полювання на матеріальні блага, яке поневолює й принижує особистість. Хоча за наших часів суспільне середовище вже не дозволяє стовідсотково мати це привілейоване становище і хоча авторитет бакалавра є передусім ностальгією за матеріальними благами, які сьогодні вже не так доступні, то правдою є й те, що більшість бразильців, здається, думає про цей статус трохи не так, як наші дідусі й бабусі. Тут треба підкреслити, що витоки спокусливості «вільних» професій тісно пов’язані з нашою майже всепоглинальною любов’ю до особистісних цінностей. Цим пояснюється стійка популярність таких професій і сьогодні, попри те що їхня матеріальна спокусливість помітно знизилася. До речі, по-іншому не можна пояснити жадання отримання надійного доходу, що надає безпеку й стабільність, вимагаючи від індивідуума водночас мінімум особистих зусиль, старанності й покірності, як це часто відбувається на певних державних посадах.
Неприхована любов до усталених форм і місцевих законів, які вибудовують комплексну й складну реальність у рамках наших бажань, — ось найукоріненіша й найбільш значуща риса бразильського характеру. Подібні розумові конструкції забезпечують уяві той самий спокій і гармонію, які можна порівняти з реакцією танцівника на правильний і розмірений музичний ритм. Престиж написаного слова, лапідарної фрази, непохитної думки, страх чогось невизначеного, непевного, плинного, котре примушує до співпраці, до зусиль і, зрештою, до певної залежності й навіть зречення особистості, — це визначальні чинники нашого духовного формування. Усе, що передбачає будь-яку наполегливу й виснажливу розумову працю, чіткі, яскраві, окреслені думки, які сприяють певному заспокоєнню розуму, на наш погляд, становлять саму сутність мудрості.
Цілком зрозумілим виглядає успіх позитивізму серед нас і серед інших близьких нам за духом народів, як, наприклад, у Чилі й Мексиці, саме завдяки цьому спокою, який дозволяє розумові сприймати непорушні й імперативні постулати системи Конта[352]. Для прибічників цієї системи її велич і значущість пояснюються саме її здатністю протистояти плинності й рухливості життя. Надзвичайно повчальною є та впевненість, з якою ці люди борються до остаточної перемоги нових ідей. Зрештою, світ обов’язково прийме їх тільки тому, що вони раціональні, що їхня довершеність не може бути поставлена під сумнів і буде сприйнята всіма людьми доброї волі та зі здоровим глуздом. Ніщо не зможе затримати й тим паче скасувати невідворотне поширення нового світогляду, якого прагне сукупність людських потреб. Усіх наукових та інтелектуальних здобутків, яких Творець заповів людству, вистачило б, аби задовольнити подібні потреби у будь-який час і у будь-якій країні. І наша історія, наша традиція були відтворені відповідно до цих непохитних принципів.
Дійсно, у своїх політичних конструкціях позитивісти наївно намагалися поважати наш «споконвічний стан», наш власний характер, наше надзвичайне минуле. Так, наприклад, у документі, датованому 102-м Гомера, тобто коли республіка існувала лише два місяці, міститься пропозиція про розподіл країни на два типи штатів: «Бразильські Західні Штати, які представляють собою системну конфедерацію та є результатом поєднання європейців з африканцями та з корінними американцями», та «Бразильські Американські Штати, які представляють собою фактично утворену конфедерацію, яку становлять умовно-однорідні етнічні спільноти, розкидані територією всієї республіки. Їхня федерація повинна обмежуватися підтримкою дружніх відносин, які сьогодні визнані як обов’язок для відмінних, але союзницьких націй, з одного боку, а з іншого боку, гарантувати їм захист федерального уряду в разі будь-якої агресії тощо»[353].
А може, основа цієї віри у дивовижну силу ідей ґрунтується на таємному побоюванні нашої реальності? У Бразилії позитивісти, хоч би як це видавалось парадоксальним, завжди були нігілістами. Можна сказати, що вони не були позитивними в жодному зі значень, які цьому слову надавав Огюст Конт у своїй роботі «Дух позитивної філософії». Вони були одурманені впертою вірою в істину своїх принципів і переконані в тому, що майбутнє судитиме їх та їхніх сучасників за те ставлення, якого вони, індивідуально та колективно, дотримувалися щодо зазначених принципів. Вони захищали ці переконання перед рештою мешканців країни зі своїх затишних кабінетів, бо були вони всі великими любителями читати. А всі інші зрештою неминуче (прикметник, який з надзвичайною наполегливістю вони використовують у своїх творах) прийдуть до них, приймуть їхнє вчення, сприймуть їхні істини. У певний момент вони сформували аристократію бразильської думки, нашу інтелігенцію. Вони були
