Тоуні, були протиставлені основній тезі праці М. Вебера, цитованої вище. Утім, ці обмеження не спростовують того твердження, що протестантські народи стали носіями трудової етики, яка особливо відрізняється від тієї, що сформувалась у переважно католицьких державах. Там, як помітив Вебер, слова на позначення професійної діяльності позбавлені чітко релігійних відповідних конотацій, за винятком германських мов. Отже, у португальських перекладах Біблії концепт «праці» постає етично знебарвленим, тоді як у протестантських версіях використовуються слова «Beruf» та «calling». І лише у випадках, де треба експресивно виразити ідею заклику до вічного спасіння, як, до прикладу, у Першому посланні Коринтянам, VII:20, у португальських версіях з’являється термін «покликання», семантично еквівалентний до Beruf та calling у своєму початковому значенні. У випадку з протестантами така умова добре відображає пуританську мораль, чудово пояснену Тоуні, згідно з якою праця — не просто щось нав’язане природою або Господня кара, а передусім вид аскетизму, «більш суворого, ніж у будь-якого жебракуючого ордену, діяльність, дана волею Господньою, якою ми повинні займатися не в самотності, але вірно й належно виконуючи свої світські обов’язки». «Йдеться не лише про економічні засоби, які можна полишити, тільки-но фізичні потреби будуть задоволені. Мова йде про духовну мету, яка одна дарує здоров’я душі, і моральний обов’язок — це працювати на неї, навіть коли вона припиняє бути матеріальною потребою». Справжній християнин повинен присвятити себе колові своїх справ і уникати будь-якого неробства, тому що той, хто марнує час, нехтує власною душею. Він повинен надавати перевагу заняттю перед спогляданням, яке є виявом поблажливості до самого себе. Виправдань для припинення праці у багатого не більше, ніж у бідного, різниця лиш у тому, що він повинен своє багатство використати на користь суспільства. Жадібність небезпечна для душі, але ще більшу небезпеку несуть лінощі. Розкіш, вихваляння та необмежені розваги неприйнятні для поведінки справжнього християнина. Навіть надмірної прив’язаності до друзів і родичів почасти слід уникати, щоб у серці лишалося досить місця для святої любові до Бога. «Коротше кажучи, життя християнина має бути систематичним і організованим: продуктом залізної волі та чистого здорового глузду». — Прим. авт. Cf. Max Weber, Die Protestantische Ethik und der Geist des Kapitalismus (Tübingen, 1934), p. 63 e segs.; також cf. R. H. Tawney, op. cit., págs. 242 e seg. ">[342].
Ще й сьогодні у Бразилії рідко можна зустріти лікарів, адвокатів, інженерів, журналістів, викладачів або службовців, які обмежуються винятково своєю професією. Ми постійно стикаємося з фактами, які спостерігав Бурмайстер[343] іще у перші роки після проголошення незалежності: «Тут ніхто не хоче слідувати природному курсові обраної кар’єри, навпаки, кожний прагне досягти високих і прибуткових посад якимись дивними стрибками. І нерідко їм це вдається... Лейтенант-прикордонник, — зазначає він далі, — несподівано стає майором або полковником армії, а потім подумуває повернутися до прикордонних військ уже в новому чині. Державний службовець докладає неймовірних зусиль аби влаштуватися на посаду інженера, а найталановитіший військовий інженер полишає свою кар’єру, аби обійняти посаду збирача податей на митниці. Морський офіцер мріє одягти форму командувача ескадри. Обіймати одночасно п’ять або шість посад і не робити нічого на жодній із них є цілком звичайним явищем».
Наші академії щороку випускають сотні нових бакалаврів, які у подальшому житті дуже рідко використовують практичні знання, отриманні під час навчання. До речі, загальна схильність до «вільних» професій, яку в попередньому розділі ми намагалися пов’язати з нашим колоніальним і сільським вихованням та різким переходом від заміського середовища до життя в мегаполісах, не можна назвати винятково бразильським феноменом, як уважають деякі публіцисти. Мало знайдеться країн, настільки заражених «чумою освіти», як Сполучені Штати після Війни за незалежність. Престиж фахівців із вищою освітою в Новій Англії був очевидним, незважаючи на упередження пуритан проти законників, які прагнули поставити прості земні закони понад законів Бога[344]. А тим, хто звинувачує нас у тому, що ми є країною адвокатів, де тільки випускники правничих факультетів зазвичай обіймають найвищі посади та державні пости, можна було б зауважити, що й у цьому аспекті ми не унікальні: більшість членів Філадельфійської конвенції були адвокатами за професією[345]. І сьогодні адвокатами є половина членів місцевих законодавчих органів і Конгресу США. Адвокатами й генералами були всі президенти Сполучених Штатів за двома лише винятками в особі президентів Гардинґа[346] й Гувера[347]. Так само як і серед нас. Там цей
