Коріння Бразилії - Сержіу Буарке ді Оланда

очах по-справжньому релігійних людей, має ту ж саму природу. Популярність серед бразильців святої Терези із Лізйо, або ж святої Терезіньї (буквально — Терезочки), пояснюється надзвичайною задушевністю її культу, культу люб’язного й майже братерського, який погано підлаштовується під церемонії й долає всі можливі відстані. Це ж саме сталося й з нашим Хлопчиком Ісу­сом, другом усіх дітей в їхніх іграх, який нагадує не так Ісуса канонічних євангелій, як Ісуса деяких апокрифів, головно дитячих євангелій. Ті, хто відвідував свята Доброго Ісуса Пірапорі у Сан-Паулу, знають історію Христа, який сходить із вівтаря, щоб танцювати самбу разом із народом.

Така форма культу, яка вкорінилася на Піренейському півострові, також зустрічалася й у середньовічній Європі, саме у період занепаду надіндивідуальної куртуазної релігійності, де спільна воля виявляється в спорудженні величних готичних пам’яток. Як зазначає історик, по завершенні цього періоду з’являється більш гуманне та більш щиросердне релігійне почуття. Майже кожен будинок мав власну каплицю, де мешканці мали змогу схилити коліна перед заступником і захисником. Христос, Богородиця та святі вже не сприймались як привілейовані істоти, позбавлені будь-яких людських почуттів. Усі — ідальго й плебеї — прагнули задушевної дружби зі святими створіннями, а самий Бог перетворився на близького друга, такого домашнього й задушевного, який різко відрізнявся від «куртуазного» Бога, перед яким кабальєро опускається на коліна й присягає, немов перед феодальним сеньйором[330].

Подібні відносини стали відображенням у релігійній царині того остраху перед дистанцією, який, здається, й сьогодні є найхарактернішою рисою бразильського характеру. Навіть у цій царині наша поведінка повністю відрізняється від уже згаданої японської, де всілякими чітко встановленими ритуалами пронизана вся сфера суспільних стосунків. Головною особливістю Бразилії є як раз те, що цей ригоризм ритуалів послаблюється й гуманізується.

Як легко уявити, подібне послаблення ритуалізації погано поєднується з по-справжньому глибокими й усвідомленими релігійними почуттями. В одній зі своїх англіканських проповідей Ньюмен[331] висловив своє «тверде переконання», що англійська нація мала б набагато більше переваг, якби її релігія була більш містичною, більш забобонною, якби вона була доступнішою народному впливові, якби вона більш відверто зверталася до сердець і уяви людей. У Бразилії, навпаки, саме наш культ без зобов’язань і без суворої дисципліни, сердечний і родинний, який можна було б без жодного перебільшення назвати «демократичним», культ, який не вимагав від вірянина жодних зусиль, жодної старанності, жодного насильства над самим собою, отже, саме цей культ викоренив наші релігійні почуття. Показовим є той факт, що за часів імперії запекла боротьба з релігійного питання, яка протягом тривалого часу розбурхувала країну, розпочалася головно з того, що отець Вітал ді Олівейра[332] вперто наполягав на дотриманні «надмірної завзятості» у питаннях віри. І ще показовішим є те, що серед тих, хто звинувачував єпископа Олінди у непоступливості, яка здавалась їм невибачною й злочинною, було багато католиків або ж тих, хто щиро вважав себе католиками.

Від поверхневої релігійності, менш уважної до глибинного почуття церемонії, аніж до зовнішньої яскравості й помпезності, майже плотської у своєму апогеї та у своєму злісному нерозумінні справжньої духовності, перехідної й тому ладної до компромісів, ніхто б не став очікувати народження міцної суспільної моралі. Релігійність, яка губилася й перепліталася з безформним світом, була неспроможною нав’язати свій порядок. Отже, будь-яке політичне утворення могло б існувати тільки поза її межами, поза тим культом, який був спрямований лише на відчуття й почуття, а зовсім не на розум і волю. Тому не дивно, що наша республіка була створена позитивістами або агностиками, а незалежність нашої держави ми здобули завдяки масонам. До їхніх рук цілком публічно віддався наш перший імператор, що занепокоїло навіть самого принца Меттерніха[333], бо подібний приклад міг стати дуже небезпечним.

Слабка побожність бразильців і навіть бразилійок кидається в очі всіх іноземців, які відвідували нашу країну ще починаючи від часів отця Фернана Кардіна, який казав, що мешканки Пернамбуку XVI сторіччя «були справжніми сеньйорами, але зовсім непобожними, не відвідували служби й проповіді, не ходили на сповідь тощо»[334]. Огюстен де Сент-Ілер[335], який відвідав місто Сан-Паулу на Страсному тижні 1822 року, розповідав, як йому було боляче спостерігати легковажну поведінку вірян під час релігійної служби. «Ніхто не переймається духом урочистостей, — зауважує він. — Дуже далекі від церкви люди заходили туди лише за звичкою, а народ поводиться так, ніби прийшов узяти участь у масових розвагах. На службі в Страсний четвер більшість присутніх набула причастя з рук єпископа. Вони дивилися направо й наліво, розмовляли перед цим урочистим моментом й поверталися до розмов відразу після нього». Трохи далі він додає, що вулиці «були сповнені народом, який ходив з однієї церкви до іншої, але тільки щоб подивитися, без найменшої ознаки старанності»[336].

Насправді, мало чого можна очікувати від побожності, яка постійно потребує присмачування сильних приправ і яка, аби зачепити душу, спочатку повинна вразити зір і слух. «Посеред галасу й мішанини, веселощів і розкоші, притаманних усім цим славетним, помпезним, блискучим святам, — зауважує