Коріння Бразилії - Сержіу Буарке ді Оланда
У подібній стандартизації внутрішніх проявів сердечності, для яких не потрібне офіційне визнання, спостерігається рішуча перемога духу над життям. Озброєній цією маскою людині вдається зберегти своє верховенство над суспільством. Адже дійсно чемність передбачає постійну й суверенну зверхність індивідуума.
Для «сердечної людини» життя в суспільстві — це певним чином справжнє звільнення від страху жити наодинці із самим собою, розраховувати тільки на самого себе в усіх життєвих обставинах. Її манера поширювати свій вплив на інших усе більше й більше витісняє індивідуума до периферійної соціальної ділянки, яка для бразильця, як і для будь-якого іншого справжнього американця, є однією з найважливіших. Це немов розчинення в житті інших. Саме до цього типу людей Ніцше звертався такими словами: «Ваша нелюбов до самих себе перетворює ізоляцію на неволю»[325].
Немає нічого яскравішого від цієї відрази до соціальної стандартизації поведінки, яка інколи вимагає надзвичайно однорідної та врівноваженої особистості в усіх її проявах, аніж проблематичність і незручність, які часто відчувають бразильці через потребу в повазі й благоговінні перед старшими. Наш темперамент дозволяє нам погоджуватися на повагу, навіть у досить високому ступені, але тільки в тому разі, коли це не позбавляє нас можливості більш приязного й неформального співіснування. Традиційним проявам поваги інших народів у Бразилії здебільшого відповідає прагнення встановлення тісніших і тепліших стосунків. І це стає ще більш показовим, коли згадуєш про поширену серед таких близьких у багатьох аспектах до нас португальців любов до титулів і проявів поваги.
У мовному аспекті, для прикладу, цей спосіб життя, здається, відображається у нашій надмірній схильності до використання зменшувальних форм. Зменшувально-пестливий суфікс «-inho» допомагає нам краще познайомитися з людьми або предметами та водночас виокремити їх. Це спосіб зробити їх більш доступними для почуттів і наблизити їх до серця. Ми знаємо, як часто португальці глузують із дещо надмірної схильності бразильців до використання зменшувальних форм, що здається їм настільки ж смішним, наскільки для нас доволі часто є кумедною португальська сентиментальність, слізлива й гірка[326]. Уважне дослідження наших синтаксичних форм, безсумнівно, могло б посприяти чудовими відкриттям у цьому сенсі.
До того ж самого порядку проявів належить, безсумнівно, й тенденція не згадувати сімейне прізвище під час спілкування. Як правило, переважає саме власне ім’я, надане людині при хрещенні. Ця тенденція, яка для португальців є справжньою традицією з довгим корінням (як відомо, прізвища набули вагомішого значення в християнській і середньовічній Європі лише починаючи з ХІІ століття), дивним чином посилилась у Бразилії. Цілком логічно можна було пов’язати цей факт із припущенням, що звернення просто за ім’ям допомагає знести психологічні бар’єри, які існують між різними сім’ями, незалежними одна від одної. Подібна поведінка природна для груп людей, які позитивно сприйняли правила приязності та «злагоди» й відмовилися від правил абстрактного раціоналізму, який не спирався, за термінологією Тьонніса[327], на кровну, місцеву або духовну спільність[328].
Відсутність форм людського співіснування, які не спиралися б на суто емоційну етику, є тією особливістю бразильського життя, яку здатні з легкістю зрозуміти лише поодинокі іноземці. І цей спосіб життя й поведінки настільки характерний для нас, що ми не можемо його позбавитися навіть у тих сферах життя, які традиційно вимагають конкуренції. Один торговець із Філадельфії якось із жахом повідомив Андре Зігфриду, що у Бразилії, так само як і в Аргентині, аби завоювати клієнта спершу треба стати його другом[329].
Наш старий католицизм, настільки оригінальний, що дозволяє нам звертатися до святих майже із запанібратством, що, напевно, виглядає дуже дивним в
