Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека
/45/ І немає тут нічого дивного, що ми прийняли таке вчення. Адже і в Епікура є два блага, з яких випливає найвище блаженство: коли тіло не відчуває болю, душа — турботи. Ті блага, якщо вони повні, то вже не ростуть: повному нікуди зростати. Тіло не відчуває болю: що ж іще можна додати до тієї відсутності болю? Душа у злагоді сама з собою, спокійна: що ж іще можна додати до тієї погідності? /46/ Як незахмарена ясність неба, що сягає свого найщирішого сяйва, вже не може вмістити в собі іншого блиску, так само досконалим є стан людини, яка, дбаючи про тіло і душу, знаходить і в одному, і в другому запоруку свого блага, щасливе довершення всіх своїх молитов, — якщо в душі немає сум’яття, а в тілі — болю. А коли такій людині й трапиться збоку ще якась приємність, то це не примножить найвищого блага, а лише, так би мовити, присмачить, підсолодить його. Адже повне благо людської природи задоволене спокоєм тіла й душі. /47/ А ось розподіл благ в Епікура; він дуже подібний до нашого. Одні блага — ті, яких він хотів би для себе, як-от: вільний від будь-яких неприємностей спокій для тіла і відпочинок для душі, що сповнена радістю від споглядання своїх благ; інші — це ті, яких він хоч і не бажає собі, але все ж і схвалює їх, і цінить, наприклад, — я щойно згадував про це, — терпеливість до недуги й тяжких страждань, що її виявив сам Епікур у свій останній, але все-таки найщасливіший день. За його словами, через хворобу сечового міхура і виразки у животі він терпів такі страждання, що більшими вони б уже не могли стати, і все ж той день був для нього щасливим[227]. Хто ж не володіє найвищим благом, той не зміг би прожити день щасливо. /48/ Отже, й для Епікура благом є також те, чого воліємо не випробовувати на собі, та коли воно вже випало нам на долю, то його треба і прийняти, і схвалити, й зрівняти з найвищим благом. Таж не можеш сказати, що найвищому благу не дорівнює те, що стало завершенням щасливого життя, те, до чого звернувся Епікур своїм останнім, подячним, словом. /49/ Дозволь мені, Луцілію, найкращий з-поміж людей, сказати й дещо сміливіше: коли б одні блага були більші від інших, я б обрав ті, що видаються печальними, надавши їм перевагу над лагідними, розніженими, — їх назвав би більшими. Хіба не вища заслуга — долати труднощі, ніж погамовувати щось радісне? /50/ Знаю: той самий розум дає змогу гідно сприймати щастя, мужньо — нещастя. Однаково хоробрим може бути той, хто спокійно собі сторожує перед оборонним валом, коли ворог і не думає нападати на табір, як і той, хто з підтятими підколінними сухожилками падає на коліна, але не випускає з рук меча. «Хвала твоїй мужності!» — таким окликом зустрічають тих, хто повертається скривавлений з поля бою. Тож і я радше б похвалив чесноти суворі, випробувані залізом — ті, що виявили свою силу у боротьбі з фортуною. /51/ Чи мав би я сумніватися, чому б не прославити скалічену, обпалену правицю Муція більше, ніж здорову руку будь-кого серед найхоробріших? Він стояв, нехтуючи ворогами й полум’ям, дивлячись, як на ворожу жаровню скрапує його рука, стояв, — поки Порсена, чиєму покаранню Муцій ще й сприяв, не позаздрив його славі й не звелів силоміць забрати вогонь з-під долоні сміливця. /52/ То чому б мені це благо не зарахувати до числа першорядних, чому б не вважати його настільки вищим від благ безпечних, не випробуваних долею, наскільки рідше трапляється перемогти ворога втраченою, аніж збройною рукою? — «То що? Ти й для себе побажав би такого блага?» — А чому б ні? Саме той здатний спромогтись на такий вчинок, хто може собі його побажати. /53/ Гадаєш, радше побажаю собі, щоб розбещені хлопчики розминали мені суглоби? Щоб якась там жіночка чи молодик, який перетворить себе на жіночку, витягував мені пальчики? Чому б я не мав назвати щасливішим Муція, який простягнув свою руку до вогню так, мовби простягав її рабові, щоб той розтер її? Ніхто б уже краще не міг виправити своєї необачності: беззбройний, скалічений, він поклав край війні і залишком руки переміг двох володарів.
Бувай здоров!
Лист LXVII
Сенека вітає свого Луцілія!
/1/ Аби й собі почати просто так, загальними словами, скажу: стала розпускатися весна, але, переростаючи у літо, раптом знову наче згорнулася, хоч мала б уже дихати теплом. Усе ще немає до неї довіри: час од часу хилиться до зими. Хочеш знати, наскільки вона непевна? Ніяк не наважуся зануритись у справжню холодну воду, ще й досі приборкую її студеність. — «Отож воно й є, — скажеш, — боятися і гарячого, і холодного». — Що ж, мій Луцілію, нема на те ради: вже мій вік сповнений свого холоду — заледве серед спеки позбуваюсь його. Тож більше часу проводжу тепер, кутаючись у щось тепле. /2/ Втім, я вдячний моїй старості, що вона прив’язала мене до ліжка. Та й як тут не бути вдячному? Те, чого я давно не повинен був бажати, того вже й не можу. Здебільшого бесідую з книжками. А коли нагодиться лист від тебе, то одразу в мене таке враження, що ти поряд, і так уже розчулююся, що начебто й не відписую тобі, а просто відповідаю. От і те, про що запитуєш, мовби разом обговоримо й з’ясуємо, що й до чого.
/3/ Питаєш, чи всяке благо бажане. «Якщо благом є, — кажеш, — мужність на тортурах, стійкість духу під вогнем, терпіння у недузі, то, виходить, що все це бажане. Але я не бачу тут нічого такого, чого варто було б прагнути. Досі якось я не стрів людини, яка складала б обітницю богам у надії, що її хтось відшмагає різками, чи розтягне на
