Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека
/6/ Хочеш послухати моєї ради? Про одне лиш думай, до одного лиш готуй себе: добре зустріти смерть, а коли схилять обставини, — то й самому вийти їй назустріч. А зрештою, яка різниця, чи смерть іде до нас, чи ми — до неї?.. А ще мусиш усвідомити собі глупоту і брехливість такого-от просторікування: як то, мовляв, добре померти своєю смертю! А хіба можна померти чужою смертю? Окрім того, не забувай думати й про таке: ніхто не помирає не в свою годину. Отож, із свого часу ти й хвилини не втратиш, бо те, що залишаєш після себе, — вже не твоє.
Бувай здоров!
Лист LXX
Сенека вітає свого Луцілія!
/1/ Після тривалої перерви я знову побачив твої Помпеї — і перед очима постала моя молодість. Що я робив там юнаком, те, здалось мені, можу робити й тепер, або принаймні робив усе це не давніше як учора. /2/ А тим часом, Луцілію, ми пропливаємо наше життя. Як у морі, за словами нашого Вергілія, «і землі, й міста відступають»[233], так у тому потоці невтримного часу я вже поховав за обрієм спочатку дитинство, потім юні літа, опісля ту пору, що на межі між ними, — що поміж юністю і старістю, врешті, — найкращі роки самої старості; нещодавно ж замаячів переді мною кінець, спільний для людського роду. /3/ Ми дивимось на нього — яке безглуздя! — як на урвище, а це — гавань, якої іноді мусимо шукати самі, але відмовлятися від неї не повинні ніколи. А якщо когось і приб’є туди хвиля ще замолоду, то нарікати на це — все одно що скаржитись на достроково закінчене плавання. Одного, як сам знаєш, то якісь незрозумілі вітри, мов забавляючись, надовго затримують у морі, то безвітря норовить занудити цілковитою тишею, другого, навпаки, впертий подув жене з такою швидкістю, мовби сам себе хотів випередити. /4/ Отаке й з нами: одних людей життя вмить загнало туди, куди все одно б їм довелося прийти, хоч би як гаялись у дорозі, інших таки добре намордувало й виснажило. Врешті, ти знаєш, не завжди варто так цупко триматися життя, адже благом для нас є не просто жити, а добре жити. Отож, мудрець живе не скільки може, а скільки повинен жити. /5/ Він зважить на те, де йому випало жити, з ким, як, у яких заняттях, одне слово, він завжди думає про те, як має жити, а не скільки. Якщо тяготи надто вже пригнічують його, надто скаламучують йому спокій, то він сам себе відпускає на волю і робить це не через нагальну потребу: тільки-но доля почне видаватися підозрілою, він пильно озирається, чи не пора закінчувати. Йому байдуже, чи самому собі заподіяти смерть, чи діждатися її, чи пізніше це станеться, чи скоріше. Він не боїться великої втрати: смішно перейматися втратою того, що тікає од нас крапля по краплі. /6/ Чи нині помремо, чи завтра — це зовсім неважливо; чи добре помремо, чи погано — ось що важливо. А добре померти — це уникнути небезпеки прожити погано. Тому-то вкрай боягузливою видається мені відповідь того родосця[234], якого тиран кинув у яму й годував, мов звіра, відповідь на чиюсь пораду взагалі відмовитися від їжі: «Поки людина живе, то повинна жити навіть найменшою надією». /7/ Якщо в тих словах правда, то, виходить, життя треба купувати за будь-яку ціну. Хай справді вигода буде велика й очевидна, але заради неї я ніколи не зганьблю себе визнанням своєї слабості. Невже радше думатиму про те, що фортуна має повну владу над живим, аніж про те, що вона не владна над тим, хто вміє піти з життя?
/8/ Іноді ж мудрець, хоч перед ним очевидна смерть, хоч і знає, яку страту йому визначено, не докладатиме до неї рук. Нерозумно шукати смерті зі страху перед смертю. Кат надійде — чекай! Навіщо його випереджувати? Яка потреба брати на себе обов’язок чужої жорстокості? Чи ти заздриш своєму катові, чи жалієш його? /9/ Міг же Сократ відмовитись від їжі й покінчити з життям голодом, а не отрутою, але він провів тридцять днів у в’язниці, чекаючи на смерть, — ні, не з тією думкою, що, мовляв, усе ще може трапитись, не тому, що в такому довгому проміжку часу чимало товпиться надій, — а щоб не порушити законів, щоб і наостанку друзі могли натішитися бесідою з Сократом. Та й що б могло бути безглуздішим, ніж нехтувати смертю, а трутизни — боятися? /10/ Скрибонія[235], поштива жінка, була тіткою Друза Лібона[236], юнака настільки загонистого, наскільки благородного: він мітив так високо, як ніхто не міг би ні в тодішній, ні ще в якийсь інший вік. Так-от, коли його вже хворим винесли з сенату на лектиці, майже без супроводу (всі близькі безчесно відступились од нього, вважаючи його вже не тільки засудженим, але й страченим), він став міркувати, як тут бути: самому заподіяти собі смерть чи вичікувати на неї. Тоді Скрибонія: «Яка тобі, — каже, — приємність брати на себе чужий обов’язок?» Але не переконала його. Друз таки покінчив з собою, та й не без причини: якщо засуджений ворогом до страти на третій чи то на четвертий день усе ще живе, то він зайнятий мовби вже не своїм, а чужим ділом.
/11/ Тож не скажеш загально, як бути, коли якась сила зовні виповідає смерть, — прийняти її одразу чи вичікувати її, — адже чимало є такого, що може потягти нас і в один, і в інший бік.
