Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

б не могло йтися. Запитаєш, чому? Відповім: бо ніщо не може бути чесним, що робимо проти волі, з примусу. Будь-яка чесна дія — добровільна. Додай до неї ледарство, нарікання, ухиляння, страх — і вона втратить те, що в ній найкраще: приємність самої дії. Чесним не може бути й те, що не є вільним: де страх — там неволя. /17/ Що чесне, те завжди безпечне, спокійне. А коли воно щось відкидає, щось оплакує, щось уважає злом, то відразу ж зазнає збурення, розладу з самим собою: в один бік його пориває подоба справедливості, в другий — побоювання біди. Отже, хто зважився на чесний вчинок, хай не вважає злом посталі на шляху до того вчинку перешкоди, навіть коли визнає їх прикрими, — хай діє охоче, згідно зі своєю доброю волею. Бо ж усе чесне, ще раз кажу, не відає наказу, примусу, воно щире, без жодної домішки зла.

/18/ Я знаю, чим мені тут можна дорікнути: «Хочеш переконати нас у тому, що немає різниці, — втішатися радістю чи простягтись на дибі, втомлювати своєю витримкою ката?» — Я міг би заперечити, покликавшись на Епікура: мудрець, мовляв, навіть коли б він пікся у Фаларідовім бикові[225], вигукне: «Мені приємно, бо це мене зовсім не стосується!» То що ж тут дивуватися, що я вважаю рівними блага того, хто приліг до бенкету, й того, хто стійко терпить муки, що ж тут, кажу, дивуватися, якщо навіть Епікур — неймовірна річ! — стверджує, що й пектися — насолода? /19/ Та скажу по-іншому. Між радістю і болем різниця, звісно, величезна. Якщо постану перед вибором, її буду прагнути, його — уникати. Адже вона природна, він — протиприродний. Під тим оглядом відстань між ними справді мов од землі до неба. Коли ж мова про чесноту, то вона завжди однакова — чи то крізь радісне їй випадає іти, чи крізь печальне. /20/ Жодного значення не мають ні страждання, ні біль, ані будь-які прикрощі: доброчесність височить над ними. Як сонце затемнює своїм сяйвом дрібні смолоскипи, так і доброчесність своєю величчю прибиває, розпорошує всілякі болі, тяготи, кривди, й де тільки вона заблисне, там одразу згасає все те, що чуже їй. Хоч би які на неї впали біди, вона безслідно поглине їх, як перелітну зливу — море.

/21/ А щоб ти пересвідчився, що це саме так, то зверни увагу на доброчесну людину: вона завжди поривається до всього прекрасного. І хай дорогу перетне їй кат, хай мучитель наготує розпечене залізо, — вона стоятиме на своєму й думатиме не про те, що доведеться перетерпіти, а що потрібно робити, і тій роботі, якщо вона почесна, довіриться так, як довіряється комусь порядному й доброму: вважатиме її корисною для себе, безпечною, щасливою. Почесне, хоч тернисте й обтяжливе діло сприйматиме, як сприймає доброчесну людину, що знесилена, виснажена вбогістю або вигнанням. /22/ А тепер візьми доброчесну людину, що купається в багатствах, і зістав її з тією, яка не має нічого, окрім тих багатств, що в ній самій: одна й друга людина — однаково доброчесні, дарма що неоднакові їхні долі. Отож, як я вже казав, судити слід так само і про вчинки, й про людей: однакової похвали гідна доброчесність і того, хто міцний і вільний, і людини кволої, ув’язненої. /23/ Тож і свою доброчесність не більше хвалитимеш тоді, як доля дозволить їй селитись у твоєму здоровому, непошкодженому тілі, й не применшуватимеш її достоїнства, якщо те тіло буде скаліченим; інакше це б означало, що ти, дивлячись на рабів, оцінюєш господаря. Адже все те, над чим має владу випадок, приміром, багатство, тіло, почесті — всі ті речі хисткі, плинні, минущі; вони раз по раз вислизають із рук. Інша річ доброчесні діяння: вони вільні, нездоланні; до того ж було б неправильно завзятіше до них пориватися тоді, коли доля їх схвалює, а сахатися, — коли щось вороже стоїть їм на заваді. /24/ Спонукання у вчинках — це те саме, що приятелювання серед людей. Гадаю, доброчесну людину, ще й заможну, ти не любитимеш більше, ніж убогу; міцну й кремезну — більше, ніж хирляву й хворобливу. Отже, і того діла, яке спокійне й миле, ти не прагнутимеш більше, ніж того, що може завдати тобі чимало труднощів та мороки. /25/ Інакше з-поміж двох однаково доброчесних людей ти більше горнутимешся до прилизаного й напахченого, ніж до запорошеного й кошлатого; врешті, дійдеш до того, що більше поважатимеш цілковито здорового, чиє тіло не зазнало жодних пошкоджень, аніж, скажімо, одноокого, немічного. Ну, а далі сягнеш своєю вередливістю такої межі, що з двох однаково справедливих і розважних волітимеш товариство буйноволосого, кучерявого. Якщо двоє рівні доброчесністю, то в усьому іншому різниці взагалі не видно, бо вона стосується навіть не частин, а чогось цілком випадкового. /26/ Який батько аж так несправедливо судив би про своїх дітей, що здорового сина більше б любив, ніж хворовитого; високого й стрункого — більше, ніж недорослого, присадкуватого? Не кладуть же й звірі жодної різниці між своєю малечею: лягають, щоб усіх їх однаково годувати. Порівну й птахи розподіляють поживу між своїм виводком. Улісс так само поривався до скелястої Ітаки, як Агамемнон[226] — до золотоверхих Мікен. Вітчизну ж любимо не тому, що вона велика, а тому, що вона — наша. /27/ До чого, спитаєш, усе це? А до того, аби ти знав, що доброчесність на всі свої діла дивиться однаково прихильним оком, наче на своїх малят; до всіх вона ласкава, та особливо до тих, які трудніші, як, зрештою, й батьки більшу любов виявляють до тих дітей, яких жаліють. Так і доброчесність: ті свої діла, які бачить у їхніх стражданнях, в утисках, не скажу, що більше любить, але, за звичаєм добрих батьків, більше до них горнеться, більше зігріває їх своєю ласкою.

/28/ Але чому одне благо не буває більшим від іншого? Та тому, що не буває чогось догіднішого від догідного, чогось рівнішого від рівного. Як не можна сказати, що ось ця річ дорівнює якійсь іншій речі більше, ніж ота, так само не можна сказати, що ось це — чесніше від он того. /29/ Отож, якщо природа всіх чеснот однакова, то й три роди благ однаково рівні між собою. Скажу так: помірно радіти й помірно страждати — однаково рівні блага. Радість когось одного не переважить стійкості духу когось