Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека
/14/ Все це пишу тобі я — хто втратив найдорожчого мені Аннея Серена[214]; я, хто його оплакував так невгамовно, що мене, на превеликий мій жаль, можна б зарахувати до тих, над ким горе таки взяло гору. Нині я засуджую свою поведінку й розумію найважливішу причину того побивання: я ніколи не думав про те, що він може вмерти раніше від мене. Одна лишень думка навивалася: він молодший, значно молодший — мовби фортуна дбала про почерговість. /15/ Тож постійно думаймо про те, що смертні не тільки ми, а й всі ті, кого любимо. Тоді я повинен був повторювати собі: «Мій Серен молодший, але що з того?.. Він мав би померти після мене, але може трапитися, що й переді мною». Я не робив цього, і фортуна вдарила мене зненацька. Тепер суджу так: усе довкіл — смертне, й нема для смертності встановленого порядку. Що може взагалі трапитися, те може й нині трапитися. /16/ Тож думаймо, найдорожчий Луцілію, над тим, що скоро й ми ступимо за ту межу, за яку зі сльозами відпроваджуємо покійного. І можливо, — якщо правдою є те, що кажуть мудреці, якщо на всіх нас чекає один пристанок, — то той, кого вважаємо втраченим, лише випередив нас.
Бувай здоров!
Лист LXIV
Сенека вітає свого Луцілія!
/1/ Вчора ти був з нами. Можеш дорікнути мені: хіба ж тільки вчора? Тому й додаю: «з нами», бо зі мною ти — завжди. Завітали друзі. Веселіше заструмував димок над покрівлею. Не такий, звісно, що клубочиться з кухні вельмож, лякаючи нічних сторожів, а скромний вісник прибулих гостей. /2/ Говорили, як то буває під час гостини, про се, про те; починали одним, закінчували іншим, аби лиш снувалась нитка милої бесіди. Читали й книгу Квінта Секстія-батька, видатної — якщо віриш мені — людини, стоїка, хоч сам він заперечує те. /3/ Скілько-то сили в ньому, скільки запалу! Клянусь богами, таке знайдеш не в кожного філософа: твори деяких — дарма що й славою втішаються — якісь безкровні. Повчають, сперечаються, силкуються на дотеп, а снаги не додають, бо й не мають її. Коли ж перечитаєш Секстія, скажеш: «От хто живе, росте, вільно дихає, височить над людьми! От хто залишає мене, переповнивши довірою!» /4/ За будь-якого настрою, читаючи його, повір, хочеться кинути виклик навіть найбільшій негоді, хочеться вигукнути: «Чому зволікаєш, фортуно? Нападай же! Глянь — я готовий!» Підводжу чоло, наче той, хто озирається, де б випробувати себе, де б виявити свою мужність:
Прагне, щоб дикий кабан серед тих звірят безборонних
Вийшов, запінений, з гір, або велет, лев рудогривий[215].
/5/ Хочеться долати щось, нелегку перемогу здобувати, гартуватися.
Секстій знаменитий ще й тим, що, вирисовуючи велич щасливого життя, не позбавляє тебе надії досягти його: знатимеш, як високо воно, але знатимеш і те, що при бажанні все-таки можна його здобути. /6/ Доброчесність допоможе тобі в цьому: будеш захоплюватися цим життям, а водночас — боротися за нього. Я ж чимало часу збавляю, звісно, на самі роздуми над мудрістю: споглядаю на неї з таким подивом, з яким дивлюся й на увесь світ, а його я бачу не раз немовби той глядач, який щойно прийшов на виставу. /7/ Поважаю відкриття, які робить мудрість, поважаю самих відкривачів. Усе це миле мені, наче спадщина по багатьох предках. Для мене ж усе це придбано, для мене й опрацьовано! Але ж поставмо й себе на місце доброго батька родини; примножмо те, що отримали. Хай багатшим перейде цей спадок од мене до нащадків моїх. Багато ще не зроблено сьогодні, багато й залишиться незробленим. Буде до чого докласти рук тому, хто житиме й тисячі століть після нас. /8/ Припустімо, що наші предки все винайшли, всього дійшли, то навіть тоді новим буде для нас застосування цих набутків, їх дослідження, упорядкування. Скажімо, хтось залишив нам ліки для очей; нема потреби, отже, вишукувати нових — треба ці, що є, вміло застосовувати при різних обставинах і захворюваннях. Один засіб, наприклад, вигоює запалення очей, від іншого сходить пухлина повік; той — найкращий при якомусь пошкодженні й слізливості; цей — загострює зір. Потрібно все це знати, підмітити відповідну пору, належну міру їх застосування. Ліки ж від душевних недуг винайдені нашими предками; як ними користуватись і коли до них звертатися — це вже нам випало дослідити. /9/ Чимало робили ті, які жили до нас, та всього, звісно, не доробили. І все ж їх треба поважати, складати їм шану нарівні з богами. Чому б мені не мати їхніх зображень для підбадьорення свого духу? Чому б я мав не святкувати день їхніх уродин? Чому б не мав закликати їх, сповнений пошани? Яку шанобливість я повинен мати для своїх учителів, з такою ж повинен схилятися в поклоні перед учителями всього роду людського, перед тими, хто щедрою рукою засіяв нам перші зерна всякого добра. /10/ Коли зустріну консула чи претора, то зроблю все, що, зазвичай, належить робити, виявляючи пошану достойникам: зійду з коня, скину шапку й уступлю йому з дороги. То як? Чи не з найвищою шанобою привітаю в душі своїй одного й другого Марка Катона, Лелія Мудрого, Сократа і Платона, Зенона і Клеанта? Шаную їх і — хай лише почую якесь із цих славних імен — побожно встаю.
Бувай здоров!
Лист LXV
Сенека вітає свого Луцілія!
/1/ Вчорашній день я розділив з недугою: першу його половину, до полудня, вона забрала собі, другою — мені поступилася. Спочатку я випробував свою душу читанням. Далі, побачивши, що це заняття їй до снаги, я зважився наказати їй, чи то пак дозволити, дещо складніше: почав писати, щоправда, з більшим напруженням, ніж звичайно, — змагався з трудністю предмета, не даючи йому так просто мене здолати. Тут і навинулися друзі й разом приборкали мене, як то роблять з
