Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

Що з них можна вибрати для приборкання моїх бажань? А хоча б те, що всі ті речі, які догоджають нашим відчуттям, заохочують нас, розпалюють, позбавлені, на думку Платона, справжнього існування. /27/ Всі вони — уявні, і лиш на деякий час набувають того чи іншого вигляду; жодна з тих речей не наділена ні міцністю, ані тривалістю. Ми ж їх прагнемо так, начебто вони вічно тривали або ми ними вічно володіли. Недолугі й пливкі, перебуваємо у світі примарних речей. То звернімо свій дух до того, що вічне! Подивляймо не речі, а їхні образи, що пурхають у високості, а серед них — бога, який продумує, якби-то вберегти од смерті все те, чого він не зміг зробити безсмертним через опір матерії; як би то перемогти розумом пороки тіла! /28/ Бо ж усе залишається тривати не тому, що воно вічне, а тому, що перебуває під захистом керманича. Безсмертне не потребує опікуна, а щодо всього іншого, то творець оберігає його, простерши свою могутність над крихкістю матерії. Отож нехтуймо усім тим, аж так нічого не вартим, що й саме вже видається нічим. /29/ А ще подумаймо про таке: якщо провидіння захищає від небезпек сам світ, що не менше смертний, ніж ми, то й наше провидіння зможе додати тривалості цьому кволому тілу, тільки-но здолаємо загнуздати і вгамувати оту руйнівну силу-жагу до насолод. /30/ Сам Платон сягнув похилого віку завдяки своїм старанням. Міцний, кремезний від природи, він навіть прізвище таке дістав тому, що був широкоплечим[206]. Проте морські подорожі й небезпеки коштували йому чимало сил. Однак поміркованість, дотримання міри в усьому, що будить жадобу, а також пильна турбота про себе дали йому змогу дожити старості, хоч на дорозі до неї поставала не одна перешкода. /31/ Я думаю, тобі відомо, що, завдячуючи таким старанням, Платон помер саме у день свого народження — йому виповнився вісімдесят один рік. Тому-то маги, які випадково перебували тоді в Атенах, принесли померлому жертву, вважаючи, що його доля перевищує долю смертних людей, бо число років, які він прожив, — досконале: воно є добутком дев’яти, помноженого на дев’ять. Але я не сумніваюся, що він охоче б віддав їм декілька днів із того числа, щоб звільнити їх від того обряду. /32/ Отже, вдавшись до поміркованості, можна продовжити старість; а її, на мою думку, не слід ані прагнути, ні відмовлятись від неї. Приємно побути з собою якомога довше, коли ти зумів стати таким, що тобі корисно побути наодинці з собою.

Тут варто подумати про те, чи потрібно нам, цураючись глибокої старості, власноручно покласти їй край, замість того, щоб вона сама дотяглася до нього. Той, хто, геть уже постарівшись, очікує свого останнього дня, не дуже відрізняється від боязливого, що тремтить над своїм життям; так запопадливий пияк, висушивши до дна амфору, висьорбує ще й осад. /33/ Але поміркуймо й про те, що таке залишок життя: справді осад чи щось найпрозоріше, найчистіше, — звісно, якщо ти при здоровому розумі, якщо непошкоджені відчуття служать душі, якщо й твоє тіло ще не зовсім зів’януло й не поспішило померти перед тим, як із нього вийде дух. Є ж бо різниця, що продовжувати: життя чи смерть. /34/ Але якщо тіло вже не спроможне виконувати свої обов’язки, то чому б не дати виходу стражденній душі? Можливо, зробити це слід дещо раніше, ніж потрібно, аби не трапилось так, що ти вже не зможеш цього зробити саме тоді, коли це буде потрібно. А що більша небезпека в поганому житті, ніж у наглій смерті, то вважай дурнем того, хто ціною якогось куцого відтинку часу не відкупиться від великої небезпеки. Мало таких, кого тривала старість допровадила до смерті, не завдавши їм великої шкоди, зате багато таких, кому мляве життя було осоружним і марним тягарем. От і суди тепер, що страшніше: втратити якусь частинку життя чи позбутись самого права підвести під тим життям, коли зайде потреба, останню рису? /35/ Не слухай мене з таким виглядом, начеб ті слова стосувалися саме тебе, але все-таки добре подумай над тим, що я кажу. Не відмовлюся від своєї старості, якщо вона збереже мені всього мене, всю мою цілісність, тобто найкращу мою частку. Але якщо вона зазіхне на мій розум[207], якщо поступово відбиратиме його, залишивши, врешті, не життя, а лиш одну душу, — я вистрибну з трухлявої, ось-ось готової завалитися будівлі. /36/ Не шукатиму у смерті сховку від недуги тоді, коли та недуга виліковна, коли вона не вражає мого духу. Не накладатиму на себе рук лише через те, що мені допікає біль: так померти — значить, визнати свою поразку. Але якщо знатиму, що той біль має діймати мене постійно, то я відійду, та не через сам біль, а через те, що він заважатиме всьому, заради чого живемо. Нікчемним боягузом назву того, хто помирає, аби не терпіти болю, а того, хто живе, аби постійно його терпіти, назву дурнем.

/37/ Але я, мабуть, занудив тебе довгим листом, хоча над цим питанням можна було б роздумувати зранку й до ночі. Втім, чи міг би вчасно закінчити своє життя той, хто листа не може закінчити? Отож — бувай здоров! Це слово прочитаєш радше, ніж усі попередні, що про одну тільки смерть. Ще раз — бувай здоров!

Лист LIX

Сенека вітає свого Луцілія!

/1/ Велику насолоду я почерпнув з твого листа (дозволь мені користуватися словами у їхньому широкому значенні, а не у вузькому, якого надають їм стоїки). Насолоду зараховуємо до пороків. Що ж, хай так буде, але цим же словом означаємо й стан душевної радості. /2/ Знаю, що насолода, — якщо слова, кажу ще раз, зіставляти з нашим списком, — річ ганебна, а радість — це здобуток одних лиш мудреців, бо ж вона — не що інше, як високий злет душі, впевненої у власних, непідробних благах. Але у повсякденній мові кажемо, приміром: для нас велика радість, що якийсь там чоловік став консулом, що хтось одружився, у когось народилася дитина, хоч усе це настільки далеке від радості, що нерідко стає початком біди. Невід’ємною ж ознакою радості є те, що вона ні перерватися не може, ні обернутись на свою протилежність. /3/ Отож, коли наш Вергілій каже: «Радості духу порочні»[208], то звучить воно гарно, але не вельми