Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека
Але, щоб повернутись до суті, послухай, чим мене втішив твій лист. Володієш словами. Мова ні вище не підбиває тебе, ані не затягує далі від тієї межі, яку ти намітив. /5/ Не одного писаку якесь гарне слівце заводить на такі манівці, про які він і не думав, беручися за стилос. Але з тобою того не трапляється: все в тебе стисле, доречне. Говориш стільки, скільки хочеш, і більше виражаєш, ніж говориш. А це вже ознака чогось вагомішого: видно, що й твоїй душі немає місця для зайвого, роздутого. /6/ Знаходжу в тебе й переносні вислови, не настільки сміливі, щоб їх слід було остерігатися. Знаходжу також образи, і якщо хтось забороняє нам користуватися ними — мовляв, лише поети мають на них право, — то такий, гадаю, не читав нікого з давніх, які, промовляючи, не ганялися за оплесками. Так ось у них, хоч вони й говорили по-простому, викладаючи саму суть справи, аж рясніє алегоріями, і я вважаю, що тут вони потрібні не з тих міркувань, з яких їх уживали поети, але щоб служити мовби опорами нашій слабості, щоб і промовець, і слухач ясно уявляли собі, про що йдеться.
/7/ Ось я перечитую Секстія, гострої думки мислителя, що писав грецькою, але в дусі римської філософії. Мене вразив один із його образів. Там, де ворог може напасти з будь-якого боку, військо йде, вишикувавшись квадратом, готове до бою. Так само, за його словами, повинен робити й мудрець: мусить розставити свої чесноти по всіх боках, аби тут же, тільки-но звідкілясь з’явиться небезпека, протиставити їй свою оборону, яка без жодної метушні відгукнулася б на найменший знак того, в чиїх руках влада. Ми ж бачимо, як у військах, що їх очолює досвідчений полководець, наказ вождя чують одночасно всі загони, розставлені в такий спосіб, аби поданий однією людиною знак оббіг одразу всю піхоту та всіх вершників. А наскільки це, за словами Секстія, потрібніше нам! /8/ Бо ж вояки часто без причин бояться ворога, і найпідозріліший, на їхню думку, шлях виявляється для них найбезпечнішим. Для глупоти ж ніде нема спокою: страх дошкуляє їй як зверху, так і знизу; трепет проймає її з одного і з другого боку, небезпеки то наступають їй на п’яти, то забігають наперед; все її лякає, вона не готова ні до чого, жахається навіть підмоги. Натомість мудрець захищений від будь-якого нападу, він завжди пильний, і хай наскочать на нього чи то вбогість, чи горе, чи зневага, чи страждання — він не відступить: безстрашно стане проти всього ворожого, пройде через усе вороже. /9/ Скільки-то всього і в’яже нас, і знесилює! Надто довго ми купались у своїх пороках — важко відмитися. Ми ж не тільки забруднені, а й пройняті ними.
Але, щоб не стрибати від образу до образу, спробую вияснити, чому так цупко тримається нас глупота — питання, над яким часто розмірковую наодинці. По-перше, тому, що не досить рішуче відганяємо її від себе й не повною силою пориваємось до свого рятунку; по-друге, ми замало довіряємо тому, що відкрили мудрі люди, скупо черпаємо з їхніх відкриттів, та й наші зусилля не співмірні тій великій справі, за яку беремося. /10/ Та чи може бути достатнім наше вміння протистояти порокам, якщо достатнім для тієї науки вважаємо лише час, коли не віддаємося порокам? Ніхто з нас не сягнув глибини мудрості — ми схопили нашвидкуруч лише те, що на поверхні; зайняті своїм, були певні, що виділили для філософії аж надто багато часу. /11/ Але найбільша завада для нас — це те, що дуже скоро самі собі подобаємося. Хай-но хтось назве нас прекрасними, розважними, мало що не святими людьми — тут же погоджуємось. Не вдовольняємося скромною похвалою: приймаємо як належне все те, що нагромаджує на нас безсоромна влесливість. Мовчки притакуємо тим, хто стверджує, що ми — найкращі, найрозумніші з-між усіх, хоча знаємо, що та похвальба йде з брехливих уст. Настільки вже догоджаємо собі, що хочемо хвальби навіть за те, в чому найменше її заслуговуємо. Винахідливий у катуваннях радо слухає про свою лагідність, грабівник — про своє благородство, пияк і розпусник — про свою зразкову поміркованість. То хто б то, вірячи у власну бездоганність, захотів стати іншим? /12/ Александр, коли розгулював уже по Індії, спустошуючи війною навіть сусідам не дуже-то відомі племена, при облозі якогось міста об’їжджав мури — приглядався, де в них найслабше місце, й тут був поранений стрілою, але не зійшов з коня і продовжував об’їзд. Потім, коли вгамувалася кров, рана зашкарубнула і почала сильніше допікати болем; нога, висковзнувши із стремена, безсило звиснула, поволі задерев’яніла, й Александр, змушений поступитися, мовив: «Усі присягаються, що я — син Юпітера, але ось ця рана так і кричить усім, що я — лише людина». /13/ Робімо ж і ми так само! Коли влесливість відповідною мірою зробить кожного з нас дурнями, скажімо й ми: «Називаєте мене розважним, а я ж сам бачу, скільки-то непотрібного ще вабить мене, скільки шкоди сам собі прагну завдати! Не розумію навіть того, чому ситість навчила тварин: яка міра повинна бути у їжі та питті, — не знаю досі, скільки я спроможний вмістити».
/14/ Тепер послухай, як дізнатися, що ти ще не став мудрецем. Мудрець завжди повен радості, веселий, погідний, незворушний; він живе нарівні з богами. А візьми себе: якщо не буваєш сумним, якщо тебе не турбує жодна сподіванка на майбутнє, якщо твоя душа і вдень, і вночі, зберігаючи рівновагу, перебуває в піднесенні, якщо вона вдоволена собою, значить, ти сягнув вершини людського щастя. Але якщо ти жадаєш насолод, хоч би якими були вони й звідки б не походили, то знай, що стільки тобі бракує мудрості, скільки й радості. Ти прагнеш дотягтися до них, але ходиш блудом: сподіваєшся дійти до своєї мети через багатство, через почесті, одне слово, шукаєш радості серед турбот. А тим часом усе те, до
