Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

а лише пригнічене чи навіть роздратоване не вельми сприятливими для себе умовами. /10/ Те саме скажу про розкіш: часом, начебто відступивши, вона знову починає дошкуляти шанувальникам поміркованості: серед їхніх поривань до скромного життя вона знову домагається давніх, не засуджених остаточно, а лиш покинутих насолод; і тим настирливіше їх домагається, чим потаємніше це робить. Адже пороки не є такими грізними, коли вони на виду; так і хвороби схильні відпустити людину тоді, коли з нутра прориваються назовні, виявляючи всю свою силу. Отже, знай: жадоба, марнославність, інші болячки людського духу найнебезпечніші саме тоді, коли ховаються під машкарою здоров’я. /11/ Ми видаємося дозвільними, але не є такими[193]. Запевняю тебе: якщо будемо щирими, якщо просурмимо відступ, якщо зневажатимемо все показне, то ніщо, як я вже сказав, не потурбує нас; ніяке суголосся, чи то людське, чи пташине, не зможе перервати наших уже виразних і стійких, скерованих на почесне думок. /12/ Легкий, ще не здатний зосередитись на самому собі дух того, хто здригається на чийсь голос, на будь-який побічний звук. Видно, в такій людині є ще якась тривога, якийсь давній страх, що й робить її настороженою. Ось як говорить щодо цього наш Вергілій:

Я, хто списів дотепер не лякавсь ні невтримно летючих

Стріл, ані збройних загонів, що лавою йшли проти мене,

Шурхоту нині боюсь, вітерець в мені будить підозру:

Страшно за ношу безцінну свою, за супутників страшно[194].

/13/ Перший — це мудрець, якого не страшать ані посвист летючої зброї, ні щільні ряди воїнів, що зітнулись у дзвоні заліза, ні гуркіт поваленого міста; другий — людина недосвідчена, що тремтить над своїм майном, блідне на кожен шемріт, будь-який звук видається їй громом, валить її з ніг; од найменшого поруху аж душа у п’яти ховається. Ноша робить її боягузом. /14/ Візьми будь-кого з тих щасливців, які постійно щось тягнуть, двигають на собі, й ти побачиш, що йому

Страшно за ношу безцінну свою, за супутників страшно.

Знай, що тільки тоді доведеш себе до ладу, коли тебе не обходитиме жодний крик, коли жоден голос не виведе тебе з себе, — ні влесливий, ні грізний, ані той, що лиш так собі потрясає повітря[195]. — /15/ «То що ж? Хіба не варто інколи втекти від гамору?» — Авжеж. Колись і я виберуся звідси. Я лиш хотів себе випробувати, загартувати. Навіщо мучитися тут довше, якщо Улісс винайшов для своїх супутників такий доступний засіб, що врятував їх навіть від сирен?

Бувай здоров!

Лист LVII

Сенека вітає свого Луцілія!

/1/ Змушений повернутися з Байїв до Неаполя, я недовго переконував себе, що заноситься на бурю, — аби лиш удруге не пуститись на море. Але дорога була настільки розкислою, що моя подорож суходолом легко могла видатись плаванням. Того дня мені випало перетерпіти все те, на що прирікають себе атлети[196]: після того, як ми з ніг до голови були вимащені глиною, нас ще й порохом притрусило в неаполітанському підземному проїзді[197]. /2/ Немає нічого нуднішого, ніж та в’язниця, нічого похмурішого од тих смолоскипів: там вони, здається, не для того, аби щось побачити в темряві, а радше для того, щоб саму темряву побачити[198]. Та навіть якби у тій норі й було якесь путнє освітлення, то його однаково поглинула б курява; річ не з приємних на відкритій місцевості, а що вже казати там, де вона клубочиться сама в собі й, не знаходячи ніде жодної щілинки, осідає на тих, хто її збив?.. Отож того самого дня, на тій самій дорозі нас вимучили дві протилежні напасті: болото й курява.

/3/ Але й тій темряві я завдячую деякими думками: щось наче здригнулось у грудях; не те щоб я відчув страх, а просто переміну, що була викликана незвичністю того місця, а водночас — відразою до нього. Я не кажу тут про себе — мені далеко до людини витривалої, тим паче досконалої, — а про того, над ким уже не має влади фортуна: навіть такому мороз пробіжить за спиною і пропаде рум’янець. /4/ Так-так, мій Луцілію: бувають речі, від яких не втекти жодній мужності; тими речами природа нагадує нам про нашу вмирущість. Кожен-бо спохмурніє, побачивши щось тривожне, жахнеться чогось несподіваного; кожному потемніє в очах, коли з краєчку скелі сягне оком у бездонну прірву. І це не страх, а природне почуття, якого не може подолати розум. /5/ Так само й сміливці, готові будь-коли пролити свою кров, не можуть дивитися на чужу. Дехто непритомніє, не втримується на ногах, коли торкнеться чи просто гляне на свіжу або й стару, вже загоєну рану. А ще хтось легше переносить удар меча, ніж сам його вигляд. /6/ Отож, кажу, я відчув у душі не острах, а переміну. Та тільки-но вигулькнув сонячний день, до мене знову, раптово й мимоволі, повернулася бадьорість. От і почав я розмірковувати сам із собою, як то нерозумно одного чогось боятися більше, іншого менше, якщо кінець усьому — однаковий. Яка, скажімо, різниця, що впаде на тебе: сторожова будка чи ціла гора? Не дошукаєшся різниці. А все ж не бракне таких, хто гірського обвалу боїться більше, хоч і одне, і друге грозить тією ж смертю. Отже, страх бачить не те, що станеться, а те, як воно станеться!

/7/ Мабуть, ти вважаєш, що я маю на увазі стоїків, які твердять, начебто душа людини, розчавленої великим тягарем, не може зберегтися — тут же, не знаходячи виходу, розсіюється? Ні, я іншої думки. Ті, хто так говорить, гадаю, помиляються. /8/ Як не можна пригнітити полум’я (воно враз вихоплюється з-під гніту, мов опливаючи його звідусіль), як не можна жодним ударом ні вразити, ні розтяти повітря, бо воно, щойно давши прохід якомусь предмету, негайно змикається за ним, — так і душу, що значно тонша за своєю природою, неможливо ні втримати в тілі, ані чимось привалити: завдяки своїй тонкості, вона легко проривається крізь те, чим привалена. Як блискавка, хоч який широкий розмах її удару й спалаху, може проникнути крізь найвужчу щілину, так і душа, яка ще тонша від вогню, може випурхнути крізь будь-яку частину тіла. /9/ Йдеться лиш про те, чи може