Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

чого так пориваєшся, начеб воно могло дати тобі веселість і насолоду, власне і є джерелом страждань. /15/ Усі ми, кажу ще раз, поспішаємо до радості, але як домогтись її, великої, неперехідної, — не знаємо. Один шукає її за бенкетним столом, серед розкошів, другий — у честолюбстві, в юрбі клієнтів, що заполонюють його подвір’я, інший — у коханках, ще хтось — у вільних науках, якими хизується, та в інших читаннях, які нічим не можуть зарадити людині. Всіх їх ошукують хисткі, хвилинні втіхи, подібні до сп’яніння, коли за якусь годину веселого божевілля треба розраховуватися довгою нудотою, або ж до оплесків та вигуків захопленої юрби, за що мусимо платити або й поплатитися величезними клопотами. /16/ Думай, отже, про те, що найцінніший плід мудрості — постійна радість. Душа мудреця — наче той обшир, що понад місяцем: там завжди однакова ясність. Врешті, маєш заради чого потрудитися: мудреця ніколи не полишає радість. А така радість народжується з усвідомленням чеснот. /17/ Радіти може лише мужня, справедлива, поміркована людина. — «То що, — запитаєш, — дурні й лиходії не радіють?» — Не більше, ніж леви, що впали на здобич. Коли вже геть виснажаться від вина й насолод, коли світанок застукає їх у розпусті, коли так уже догоджають собі, що тіло, не вміщаючи тих ласощів, починає гноїтися, — ось тоді, нещасні, згадують слова Вергілія:

Як у веселощах марних ми ніч одгуляли останню,

Знаєш ти сам[209].

/18/ І справді, розбещені гультяї проводять в оманливих радощах кожну ніч саме так, мовби вона була останньою. Але та радість, що є супутницею богів, як і тих, хто у суперництві з богами, та радість не переривається, не вичерпується: вона б вичерпалась, якби була позиченою. А що вона — не чужий дарунок, то й ні від кого не залежить. Те, чого доля не дає, того їй і не відібрати.

Бувай здоров!

Лист LX

Сенека вітає свого Луцілія!

/1/ Нарікаю, обурююсь, гніваюсь. Ще й нині зичиш собі того, чого назичили тобі твоя годувальниця, твій наставник, твоя мати? Ще й досі не розумієш, що зовсім не на добро тобі ті зичення? Наскільки ж то шкідливе для нас усе те, що вимолюють для нас у богів наші близькі! І тим більше шкідливе, чим повніше збувається. Вже й не дивуюся, що всі біди переслідують нас від самих пелюшок: ми ж виростали серед батьківських заклинань. Тож хай почують боги й з нашого боку безкорисливе благання за себе. /2/ Доки ж будемо все простягати руку до богів, мовби й досі неспроможні були самі себе прогодувати? Доки засіватимемо для себе такі обшири, яких вистачило б для багатолюдних міст? Доки жнивуватиме для нас цілий народ? Доки для того, щоб накрити один лише стіл, нам підвозитимуть поживу незчисленні судна, та й то не з одного тільки моря? Зо два югери[210] пасовиська щедро вигодовують бика. Один ліс дає вдосталь харчу для багатьох слонів. Людина ж вигодовується на суходолі і на морі. /3/ Що за диво? Чи природа обдарувала нас при такому скромному тілі таким ненаситним черевом, щоб ми перевершили жадібність наймогутніших, найпажерливіших звірів? Таж ні! Скільки ж то треба дати природі? Не стратишся, аби поквитатися з нею. Не голод, а марнославство штовхає нас до таких витрат. Отож усіх тих прислужників свого черева, як їх називає Саллюстій[211], варто зараховувати не до людей, а до тварин, а декого з них навіть не до тварин — до мертвяків. Живе той, хто багатьом приносить користь. А хто, забившись у свій схов, трухлявіє там, той не вдома — у гробниці. На порозі його оселі мусиш укарбувати в мармур слова: «Він помер ще перед своєю смертю».

Бувай здоров!

Лист LXI

Сенека вітає свого Луцілія!

/1/ Годі вже нам хотіти того, чого ми хотіли! Я, власне, й зайнятий на старості тим, щоб не хотіти того, чого хотів у дитинстві. За цим спливають мої дні, мої ночі, це — моє заняття, довкола цього — всі мої думки: як покласти край своїм давнім бідам? Намагаюся, щоб кожен день був образом цілого життя. Ні, я не хапаюся за нього, мовби за останній, а лише дивлюсь на нього з думкою, що він, врешті, й міг би бути останнім. /2/ Ось і цього листа пишу тобі в такому настрої, начебто смерть може покликати мене таки в часі самого писання. Я готовий відійти і втішаюся життям саме тому, що не дуже залежить мені на тому, чи довго ще мені жити. Перед старістю я дбав про те, щоб добре жити, у старості, — щоб добре померти. А добре померти — значить охоче померти. Намагайся взагалі нічого не робити проти волі. /3/ Необхідність — супутниця того, хто опирається; хто ж діє згідно своєї волі, той не знає, що таке необхідність. Скажу так: хто добровільно виконує накази, той звільнився від найжорстокішого, що є у рабстві, — робити те, чого не хочеш. Нещасливим є не той, хто робить щось, підкорившись наказу, а той, хто проти своєї волі кориться наказу. Тож виховуймо свою душу так, щоб ми хотіли всього того, чого вимагають обставини, передусім, щоб ми без журби думали про кінець нашого життя. /4/ Потрібно, щоб ми, перше ніж готуватися до життя, готувались до смерті. Життя й так має вдосталь усього; це ми постійно жадібні до його достатків: нам здається, та й завжди здаватиметься, що чогось таки не вистачає. Не від років, не від днів, а від нашої душі залежить, чи достатньо проживемо. Щодо мене, мій дорогий Луцілію, то я прожив, скільки треба. Наситившись, очікую смерті.

Бувай здоров!

Лист LXII

Сенека вітає свого Луцілія!

/1/ Не вір тим, які роблять із себе заклопотаних стількома справами, що наче й справді їм ніколи зайнятися вільними науками. Вони вдають ту свою заклопотаність, примножують її, самі ж собі зв’язують руки. А я, мій Луцілію, вільний, завжди вільний і, хоч би де був, належу собі. А це тому, що не віддаюся справам, а лишень, так би мовити, позичаю їм себе; а ще — не шукаю нагоди розтрачувати свій час. Хоч би де я був, усюди звертаюсь до своїх роздумів, усюди розмірковую подумки про щось