Індоарійські таємниці України - Степан Іванович Наливайко
Дослідники підкреслюють тотожність Санкаршани й Шеші — світового змія, на якому лежить Вішну-Нараяна. А також те, що коли зник сам цей культ, збереглася лише одна функція Санкаршани — пов’язана з уявленням про нього як про змія Шешу (КДИ, 135).
Культ Балавіри-Санкаршани, певно, первісно пов’язаний із землеробством. Характерні особливості божества: синє вбрання, у руках — плуг і палиця, сприймані як його зброя. Звідси й постійні епітети: Хала — «Плужний», Халабгріт, Халадгара — «Плугодержець», Халаюдга — «Плугозбройний», Лангалін — «Плужник», Мусалаюдга — «Мусалозбройний» (мусала — товкач для подрібнення зерна).
Постання імені Санкаршана традиція пояснює тим, як народився Баларама-Балавіра. Коли Канса позбавляв життя дітей Девакі й Васудеви, то Вішну, щоб урятувати сьому дитину, Баладеву, послав на землю гінця і пояснив йому: «Плід, що зараз носить Девакі, то Шеша — частка мене самого. Перенеси його в Рохіні». А «Бгаґавата-пурана» (10.2.13) мовить: «Дитину цю на землі зовуть Санкаршана, бо вона перенесена з матері в матір; вона Рама — бо радує світ, а Бала — через незмірну силу».
Санскритська дієслівна основа krish/karsh може означати перетягувати, переміщувати. Проте вірогідніше пояснення, яке випливає з властивого цій основі значення орати, борознити. Що відповідає первісно землеробському характеру культу.
Природно, що землеробське божество співвідноситься зі зміями, а їх зв’язок із землею загальновідомий. В епосі й пуранах Санкаршана ототожнюється із світовим змієм Шешею, тисячоголо<192>вим змієм, що підтримує землю і служить ложем для Вішну, коли той відпочиває на світових водах між твореннями світу. Він — частка Вішну. Коли Балавіра помирав, Шеша виповз із його тіла через рот і пішов під землю. Шеша також — цар змій, або наґів, що живуть у підземному царстві. Інші царі змій (Васукі, Такшака) вважаються його братами чи ідентифікуються з ним. Зображається Шеша в пурпуровому вбранні, з білим намистом на шиї, в одній руці його — товкач, у другій — плуг. За народними повір’ями, землетруси — то позіхи Шеші (МНМ ІІ, 642). Є скульптурні зображення Балавіри зі зміїним капюшоном над собою і навіть у подобі змія. Що дає підставу деяким дослідникам припускати генетичну спільність культів Санкаршани й світового змія.
Балавірі властива пристрасть до спиртного. Джерела засвідчують: ще ведійські арії полюбляли випити. Арії в Пенджабі, де записувалася «Рігведа», знали принаймні два міцні напої — сому й суру. Сома вважалася трунком богів, насамперед Індри, тому вживання її обмежувалося релігійними обрядами й особливими торжествами, де її споживали переважно жерці. Повсякденним напоєм була сура, її виготовляли з зерна. Із зерна її і нині роблять деякі індійські племена.
Споживання сури було звичайним явищем у ведійські часи. «Яджурведа» відзначає, що був навіть фах — сурник, тобто «виготовлювач сури». Звичність вживання спиртного прозирає в багатьох священних текстах. Так, уся ІХ книга «Яджурведи» присвячена вихвалянню напою соми. Показове ставлення до питущих: воно не осудливе, а скорше захопливе й схвальне.
Тож співплемінники Балавіри, включаючи й Крішну, неабияк шанували спиртне. Що врешті-решт призвело до загибелі ядавів, котрі під час пиятики пересварилися й перебили одне одного. Пояснення цього бачимо в цитованому уривку з «Артхашастри» — з нього видно, що обряди, пов’язані з Санкаршаною, супроводжувалися вживанням спиртного. В пуранах мовиться про сварку між Ямуною і Балавірою через небайдужість останнього до вина. На повень місяця Балавіра відпочивав у лісі в товаристві жінок. У цей час божественна сура пролилася з дупла й сповнила ліс п’янкими пахощами. Балавіра й жінки випили хмільного трунку. Після цього захмелений Балавіра гукнув до себе Ямуну, щоб освіжитися в її водах. Вирішивши, що річка ослухалася його, він підчепив її плугом і поволік за собою. Та зглянувся на благання Ямуни й відпустив її. «Бгаґавата-пура<193>на» мовить, що й зараз видно нове русло Ямуни, прокопане плугом (10.65.18–21).
Тут цікаве те, що хмільний напій містився в дуплі дерева («Вішну-пурана» уточнює, що дерево це — кадамбарі) і назва напою — варуні. У міфах деяких племен Центральної Індії герой теж іноді знаходить вино в дуплі дерева. У гондів є міф, як велетень Бгімсен прийшов до Бгаґавана (Всевишнього) й попросив пити. Той порадив піти в ліс і пошукати питва там. По довгих пошуках Бгімсен знайшов дерево махуа, дуплисте й повне п’янкого трунку. Бгімсен напився його сам і відніс трохи Бгаґавану. Інший переказ, про сотворіння на землі родючого грунту, пов’язує родючість із хмільним напоєм. Бгаґаван велить Бгімсенові знайти між землею і небом дерево саджан, у дуплі якого є хмільний напій. І пояснює, що дерево це росте біля дерева махуа. Цвіт махуи потрапляв у порожнистий стовбур дерева саджан, після дощу він забродив і вийшов п’янкий напій.
З культом Балавіри пов’язуються інші індійські хмільні напої: хала — з кори дерева, коріння недозрілої цукрової тростини, цибульного соку й спецій; сюди додавалася крапля-друга зміїної отрути. Напій кадамбарі готувався з кислого молока, таді (тарі) — з пальмового соку.
Проте найулюбленіший хмільний напій Балавіри — варуні. В «Ману-смріті» («Закони Ману») варуні протиставлена іншому хмільному напою — сурі. Про суру тут мовиться, що вона буває трьох різновидів: добувана з цукрової тростини, з товченого рису та з квітів мадгуки, і що всі три заборонені для трьох вищих каст (11.95). Пиття сури суворо каралося — аж до смертного вироку (11.91–94). До варуні «Закони Ману» терпиміші: хто випив її незумисне, відбувається простими очищувальними обрядами. Але навіть умисне пиття варуні не карається стратою.
Хмільний напій із квітів дерева махуа й донині популярний у сільській
