Індоарійські таємниці України - Степан Іванович Наливайко
Чарівна корова Сурабга, що зродилася при творенні світу, пра<202>мати корів і великої рогатої худоби, постійно цідить молоко — есенцію з шести життєвих соків землі. Один струмінь того молока утворив Молочний океан, береги якого пишно квітують і вкриті піною, як щойно надоєне молоко. Тут живуть найбільші праведники пхенапи — «пінопивці» (санскр. phena = укр. піна). Сурабга — мати бога Рудри, тотожного нашому Родові. Іпостась Рудри — рудий бик. На Росі стояв літописний Родень, а асури вкрали в Індри корів і сховали за річкою Раса (хінді — Рас).
У «Рігведі» найчастіше згадуються корова й бик. Проміння вранішнього сонця чи ранкової зорі, дощові хмари, водяні потоки порівнюються з коровами. Ведійські богині виступають у подобі корів, як, скажімо, Прішні — Земля, яка часто називається Коровою. «Ріґведа» прямо мовить, що пістрява, ряба дійна корова — це Земля, а бик із прекрасним сім’ям — Небо. У «Ріґведі», гомерівському епосі й латині слово із значенням «вим’я» означає і «достаток», «багатство». Шумерський Енку — божество води й мудрості, творець Усесвіту, постає ярим биком, що з’єднується з рікою в подобі корови. У грецькій і близькосхідних міфологіях відомі оповіді про богів, які закохуються в корів. Зевс у подобі бика викрав у дружини прекрасну Європу. Геру, дружину Зевса, називають «волоокою», точніше, «коровоокою». У пожертву їй приносилися корови, а в Аргосі їй поклонялися в образі корови. Це стосувалось і Європи, яка теж сприймалася як корова, уособлення Землі. «Влесова книга» мовить, що коровичі-кравенци, до яких відносяться скіфи, анти, руси, боруси й сурожці, народилися від корови Замун. А в імені Замун неважко розпізнати перське й хінді замін — «земля». Індійська міфологія знає персонаж Прішнігу, досл. «Пістрява корова», «Рябокоров», «Рябовол». В іранській міфології йому відповідає авест. Паршатгауш. У «Ріґведі» є імена з ґва, тотожним ґо та ґу — «корова», «бик»: Наваґва — «Дев’ятикоров/Дев’ятивіл», Дашаґва — «Десятикоров», Атітхіґва — «Гостекоров» тощо. Причому Атітхіґва — прізвисько Діводаси, батька царя Судаси (сучасні українці мають прізвища Судас і Сдасюк).
Вішнуїти шанують корову й завдяки Крішні, який зріс серед пастухів. Одне з небес бога Вішну зоветься Ґолока — «Світ корови». Вважається, що Брахма створив корову в один день із жерцем-брахманом. У шіваїтів білий бик — їздова тварина Шіви. В народних традиціях поклоніння корові підкріплюється шануванням домашньої худоби, особливими обрядами на певні свята. <203>
Корова багато важила в побуті ще ведійського арія, і це відбилося в мові. Основою економіки арійського суспільства було скотарство, а головне багатство — худоба. Значення корови в житті суспільства недвозначно засвідчує «Ріґведа». Богів просять примножити череди корів, війни ведуться, щоб захопити у ворогів худобу, а термін на означення такої війни — ґавішті — означає «здобуття корів». Культ священної корови склався ще в індоіранський період, на прабатьківщині ведійських аріїв, тобто і в Україні. Виразної заборони вбивати її в «Ріґведі» ще немає, а є численні згадки про жертвоприносини корів. У ведійській поезії корова — символ усього прекрасного й святого. У ведах корова порівнюється з хмарами, тому ґо означає і «корова», і «хмара». Так само часто з коровами порівнюється проміння вранішньої зорі, тож ґавас, «корови», означає «проміння». Таких символів у «Рігведі» багато, до них сходить чимало постійних порівнянь й ототожнень. Жодній іншій тварині людство не зобов’язане так, як корові. Але тільки в Давній Індії вона отримала належне визнання, почасти збережене й досьогодні.
Немає сумніву, що ця святість корови встановилася ще у ведійський період, що відбито у ведах. У «Ріґведі» ще немає рішучої заборони вбивати корів, а весільні гімни кажуть навіть про жертвоприносини корів з особливо врочистих нагод. Вже в «Яджурведі» убивці корови виносився смертний вирок. Дослідники відзначають, що звичай не їсти м’яса склався вже в Індії, в умовах жаркого клімату.
Серед козацьких прізвищ у тому ж Білоцерківському полку є прізвище, значеннєво тотожне прізвишу Гопя. Це прізвище Мазепа, яке має свого індійського двійника — санскр. Махіпа, хінді Махіп. Його склали компоненти махі + па, де махі — «земля», а па — «захисник». Тобто й Махіпа означає «захисник землі», «цар» і, таким чином, тотожне імені Ґопа, якщо взяти до уваги, що ґо має і значення «земля». Тож і українське прізвище Гопя тотожне українському ж прізвищу Мазепа (про прізвище Мазепа див.: ТРС, 166–176).
У тому ж Білоцерківському полку є ще одне цікаве в цьому плані прізвище — Рай і похідне від нього — Райко. Козак Юрко Рай служив в Антонівській сотні, а Дмитро Райко — в Коростишівській (РВЗ, 190, 199). Рай у мові хінді — «правитель», «князь», «цар», а в циганській, яка також відноситься до індоарійських мов, — «ватажок», «начальник», «циганський барон» (детальніше про Рай та Рой див. в окремій статті). <204>
Таким чином, лише в Білоцерківському полку «Реєстр» засвідчує три типи козацьких прізвищ з однаковою семантикою «правитель», «володар», «цар» — Гопя, Мазепа, Рай. І цими показовими прізвищами Білоцерківський полк не обмежується. Тут засвідчені й інші козацькі прізвища (Балвір, Балбиренко, Рохманенко та інші), які мають своїх індійських двійників.
3. Гупал, Гупало, Гупаленко
Гупал Яків (РВЗ, 286; Кальницький полк, сотня Немирівська); Гупало Петро, Андрус, Гарасим (278; Кальницький полк, сотня Терлицька); Гупало Олекса (240; Брацлавський полк, сотня Клебанська); Гупалов Омелян (227; Уманський полк, сотня Романівська); Гупаленко Семен (84; Черкаський полк, сотня Савина); Гупаленко Фесько (388; Миргородський полк, сотня Хорольська); Гупаленко Грунь (417; Полтавський полк, сотня Опушлівська); Гупаненко Степан (350; Кропивнянські полк і сотня).
Назви: село Гупали на Волині, Гупалівщина на Звенигородщині, с. Гупалівка при річці Заплавці, лівій притоці Орелі (ІЗК, 281), яке входило до Орільської
