Індоарійські таємниці України - Степан Іванович Наливайко

Цей давній сюжет про Шакунталу з «Махабгарати» став основою для славнозвісної драматичної поеми Калідаси (V ст.), найяскравішої постаті в санскритській літературі середини І тисячоліття, про якого індійська традиція каже: «З-поміж драматургів найперший — Калідаса, з-поміж драм Калідаси найперша — «Шакунтала». Поема названа в нього «Абгіджняна Шакунтала» — «Упізнана Шакунтала», де санскр. абгіджняна і походженням, і значенням тотожне укр. упізнана. Воно містить <178> компоненти абгі+джняна — ті самі, що й українське слово (упі+ знана).

Проте Калідаса вніс у сюжет і своє. Насамперед, він зосередив увагу не на подієвому, а на етичному боці конфлікту між царем і юною відлюдницею, на суперечності між чистим і щирим людським почуттям та позірною чеснотливістю. У «Махабгараті» конфлікт залагоджує божественне втручання, голос із неба. А Калідаса вводить до сюжету два чинники, прокльон і перстень, які пояснюють, чому цар не признає Шакунтали й сина.

Коли Душ’янта вже поїхав, у гості до Канви завітав суворий і запальний відлюдник Дурваса. Захоплена думками про коханого, Шакунтала не відразу його помітила, тому вередливий гість спересердя кинув, щоб той, про кого вона зараз думає, забув її. Сама дівчина, поринута в солодкі видива, чи й чула ті його слова, та вони збулися — Душ’янта забув геть усе, пов’язане з Шакунталою.

Але справі зараджує перстень, що його на прощання цар подарував своїй дружині. Саме завдяки персню до Душ’янти повертається пам’ять, він згадує романтичну пригоду на полюванні, впізнає дружину й визнає сина, якого робить царем і який згодом стає славним на весь світ, здобувши титул чакравартина — найвищий і найпочесніший титул для царя. Та в столицю Шакунтала приходить уже без персня. Бо по дорозі, коли вона споліскувала в річці руки, перстень зісковзнув з пальця у воду. Перстень ковтає рибина, її ловить рибалка й приносить до царського кухаря, а той, готуючи страву до царського столу, знаходить у рибині царський перстень, повертає його Душ’янті — і той одразу все згадує.

У Калідасовому творі персню відведена виняткова роль — саме він та ще рибалка призвідці того, що сім’я, нарешті, щасливо возз’єдналася. Ця ідея закладена і в оригінальній назві поеми — «Упізнана (через перстень) Шакунтала», хоча світ знає твір Калідаси просто як «Шакунтала». Перстень і рибалка, схоже, мають не тільки сюжетний зміст. Калідаса, слід гадати, віддав данину народній творчості й народному театрові.

Сюжет про Шакунталу з «Махабгарати» переклав у 30-ті роки минулого століття перший український санскритолог, основоположник української наукової індології Павло Григорович Ріттер (1872–1939), який народився в Чутові на Полтавщині, а все наукове й творче життя провів у Харкові та Харківському університеті. Цей віршований переклад він зробив для антології давньоіндійської <179> літератури, яку підготував, але яка під назвою «Голоси Стародавньої Індії» побачила світ лише 1982 року у видавництві «Дніпро», хоча окремі переклади з неї друкувалися ще в 20-30-ті роки (ГСІ, 151–163).

Переклад сюжету про Шакунталу складає у Павла Ріттера 106 поетичних рядків. У примітках до нього він зазначає, що сюжет уміщено в «Адіпарві», першій книзі «Махабгарати» (всього книг — 18), коротко переказує зміст його, зазначаючи, що мудрецеві Канві, прийомному батькові Шакунтали, традиція приписує створення V книги «Ріґведи» — найдавнішої писемної пам’ятки стародавніх індійців. Що цар Душ’янта походить з Місячної династії царів і що він — нащадок царя Пурураваса й небесної апсари (русалки) Урваші, коханню яких присвячена ще одна драматична поема Калідаси «Вікраморваші» — «Мужня Урваші». Павло Ріттер переклав для своєї «Антології» санскритський сюжет, який ліг в основу цього твору. Цей сюжет, як і сюжет про Вішвамітру та Мену — індійська версія поширеної в світовій літературі й фольклорі теми кохання людини й надприродної істоти. Найбільш відомим українським аналогом його є кохання Лукаша й Мавки з «Лісової пісні» Лесі Українки.

У цих же примітках Павло Ріттер зазначає, що Душ’янта й Шакунтала побралися за обрядом ґандгарвів — небесних музик, і що він — один із восьми визнаних індуїзмом різновидів шлюбу, що одруження з обопільної згоди, без згоди батьків і весільного ритуалу, вважається найкращим для воїнів-кшатріїв. А Душ’янта й Шакунтала якраз вихідці з цього стану, бо перший — цар, а Вішвамітра, батько Шакунтали — воїн і мудрець водночас. П.Ріттер дає інші цікаві й пізнавальні коментарі — про бога кохання Каму та його «озброєння», про давній звичай самоспалення вдів після смерті чоловіка, про термін юва-раджа — «юний цар», що його певний час мав Бгарата, тощо.

Для Енциклопедичного словника братів Гранат Павло Ріттер підготував статті «Шакунтала» (1932 р., т.50) й «Санскритська література» (1937 р., т.37), де чимало рядків присвячено Калідасі та його творам. А для своїх підручників із санскриту (виходили в 1904, 1911 й 1916 роках у Харкові), Павло Ріттер вміщував для читання й перекладу уривки з Калідасової «Шакунтали» мовою оригіналу.

1789 року «Шакунталу» вперше перекладено англійською мовою. Це зробив Вільям Джонс (1746–1794) — перший європейський санскритолог і родоначальник європейської наукової індології. А вже наступного року <180> з цього перекладу здійснено німецький переклад, що його прочитав Гете і дав захоплену оцінку творові у своєму «Західно-східному дивані»:

Саме переклади «Шакунтали» основними європейськими мовами відкрили перед враженою Європою індійські скарби, про існування яких вона доти й не здогадувалась. А це, в свою чергу, дало початок науковому вивченню давньоіндійської літератури й бурхливому перекладу її. До цього процесу долучилися й наші Іван Франко та Леся Українка — родоначальники української індології, а до творчості Калідаси — Павло Ріттер і Гнат Хоткевич. Для Павла Ріттера Калідаса взагалі улюблений санскритський поет, він переклав українською або російською