Давній порядок і Революція - Алексіс де Токвіль
Навпаки, в кодексі йдеться про спільне право всіх людей: ці загальнолюдські права ґрунтуються на природній свободі кожного діяти задля власного добра без шкоди для прав інших людей. Усі дії, не заборонені природним чи позитивним державним законом, вважаються дозволеними. Кожен житель держави може вимагати від останньої захисту самого себе навіть силою, якщо держава не приходить до нього на допомогу.
Виклавши ці великі принципи, законодавець замість того, щоб вивести з них, як ми це бачимо в конституції 1791 року, вчення про народне верховенство та організацію народного управління у вільному суспільстві, круто звертає вбік і доходить іншого висновку — демократичного, але не ліберального: він дивиться на монарха, як на єдиного представника держави, й передає йому всі права, визнані щойно за суспільством. За цим кодексом монарх уже не є представником Бога: він лишень представник суспільства, його агент, його служник, як Фрідріх, і висловлює цю думку слово в слово у своїх творах; але він сам репрезентує суспільство, він сам наділений усіма повноваженнями влади. Глава держави, сказано у вступі, на якому лежить обов'язок турбуватися про загальне добро, єдину мету суспільства, має владу спрямовувати й регулювати всі дії окремих осіб з наміром досягнення цієї мети.
Між головними обов'язками цього могутнього агента держави ми бачимо такі: підтримання суспільного миру й безпеки всередині країни та вбезпечення всіх і кожного від насильства. В царині зовнішніх відносин йому належить право вкладання миру й оголошення війни. Тільки він повинен видавати закони та поліційні постанови загального характеру; тільки він має право милувати й припиняти кримінальні переслідування.
Усі наявні в державі товариства, всі громадські установи перебувають під його наглядом та керівництвом в інтересах загального миру й безпеки. Для того щоб глава держави міг виконувати ці обов'язки, він повинен мати певні доходи й матеріальні вигоди: внаслідок цього він має владу встановлювати податки на приватне майно, на осіб, на їхнє ремество, торгівлю, виробництво чи споживання. Накази громадських урядовців, які діють від його імені, повинні виконуватися, як його власні, в усьому, що включено в межі їхніх відомств.
При такій голові, зовсім у дусі нового часу, нам одразу ж уявиться тіло цілком готичного характеру; з цього останнього Фрідріх виключив тільки те, що могло б стримувати вияви його особистої влади, й створене ним ціле утворює страхітливу істоту, яка видається чимось перехідним від однієї форми створіння до іншої. В цьому дивному творі Фрідріх виявляє стільки ж зневаги до логіки, скільки ж піклування про свою могутність і водночас бажання не створювати собі марних труднощів, нападаючи на те, що ще мало силу для самозахисту.
Сільські жителі, за винятком деяких округ та місцевостей, поставлені в становище спадкової кріпацької залежності, яка не обмежується самими тільки панщиною та повинностями, які тісно пов'язані з володінням певними землями, а й поширюються, як ми бачимо, й на особистість власника.
Більша частина привілеїв земельних власників знову санкціонується кодексом, можна навіть сказати, всупереч йому, оскільки постановлено, що в разі розходжень між місцевим звичаєм та новим законодавством слід дотримуватися першого. Формально заявлено, що держава не може скасовувати привілеї інакше, як шляхом їхнього викупу й з дотриманням судових форм.
Щоправда, кодекс твердить, що кріпацтво у власному сенсі (Leibeigenschaft), позаяк воно встановлює особисте рабство, скасоване; але спадкове підпорядкування (Erbunterthünigkeit), що замінює його, все ще є видом кріпацтва, як можна бачити, читаючи текст закону.
За цим самим кодексом громадянин і далі турботливо відокремлюється від селянина; між буржуазією та шляхетством можна розпізнати щось на взірець проміжного прошарку, що складається з високопоставлених посадових осіб, не шляхтичів за походженням, духівників, викладачів навчальних закладів, гімназій та університетів.
Ці буржуа, хоч і не відокремлені від решти буржуазії, одначе не зливаються зі шляхетством, навпаки, поставлені порівняно з ними на нижчий ступінь. У вигляді загального правила вони не можуть ні купувати лицарські фільварки, ні обіймати найвищі посади на цивільній службі. Вони також не мають права приїзду до двору інакше, як у рідкісних випадках, і ніколи з родиною (nicht hoffahing). Як і у Франції, ця зневага була тим більше образливою, що клас людей, про яких іде мова, з кожним днем ставав освіченішим і набував більше впливу; крім того, ці державні урядовці з городян, якщо й не обіймали найвагоміших посад, то заміщували ті посади, на яких було найбільше справ, причому найкорисніших. Обурення проти привілеїв шляхетства, що так дуже сприяло Французькій революції, підготувало в Німеччині те схвалення, з яким це останнє було спочатку прийняте. Тим часом головний редактор кодексу був буржуа; але він, безперечно, дотримувався вказівок свого господаря.
Старий європейський суспільний устрій у цій частині Німеччини викликав зневагу, але ще не був настільки розхитаний, щоб Фрідріх вважав за своєчасне усунути його уламки. Загалом він обмежився тим, що відібрав у шляхти права збиратися й управлятися на правах корпорації, й залишив кожній особі зокрема її привілеї, тільки вводячи їх у певні межі та регулюючи користування ними. Виходить, таким чином, що цей кодекс, що його склали за вказівкою учня наших філософів, вступив у силу вже після того, як Французька революція вибухнула, є справжнім і найновішим у часі законодавчим документом, який дає законне обґрунтування тим феодальним нерівностям, що їх революція знищила в цілій Європі.
Шляхетство оголошується головним державним станом; шляхтичі, заявляє кодекс, повинні переважно призначатися на всі почесні посади, якщо вони здатні їх виконувати. Вони самі можуть володіти лицарськими фільварками, ускладнювати порядок успадкування певними умовами, мати права полювання та суду, властиві привілейованому хліборобству, так само як і право патронату над церквою; тільки вони можуть називатися за ім'ям землі, якою володіють. Особи середнього стану, які отримали внаслідок особливого винятку повноваження на володіння шляхетськими фільварками, можуть лишень у чітко визначених межах користуватися правами та перевагами, пов'язаними з таким хліборобством. Городянин, який володіє шляхетським фільварком, може передати його спадкоємцеві з того самого стану тільки в тому випадку, якщо цей останній є спадкоємцем у першому коліні. Якщо таких немає і немає інших спадкоємців — шляхтичів, то фільварок треба продавати з публічних торгів.
Одним з найхарактерніших відділів кодексу Фрідріха є прилучені до нього постанови про покарання за політичні злочини.
Наступник Фрідріха Великого Фрідріх-Вільгельм II, який, незважаючи на феодальний і абсолютистський характер законодавства, поданий мною в нарисі, бачив у цьому творі свого дядька революційні тенденції, тому відкладав його обнародування до 1794 року, заспокоївся, як