Давній порядок і Революція - Алексіс де Токвіль

Цю перемогу чужого права над тубільним деякі німецькі історики приписують двом причинам: 1) рухові, який залучив тоді всі голови до вивчення мов та літератур стародавнього світу поряд із зневагою розумових продуктів національного генію, що надихалася цим захопленням; 2) ідеї, що переважала в Німеччині протягом усього середньовіччя й виказує себе в законодавстві навіть за теперішніх часів, що Священна імперія є прямим продовженням Римської імперії, від якої отримує в спадщину й своє законодавство.

Але обох цих причин замало для пояснення того факту, що в ту саму добу римське право впроваджується водночас на цілому Європейському континенті. На мою думку, це сталося тому, що саме тоді скрізь на руїнах старих вольностей середньовічної Європи міцно постала необмежена влада монархів, і римське право, що ґрунтувалося на рабстві, якнайліпше відповідало їхнім потребам.

Римське право, яке скрізь удосконалило громадянське суспільство, всюди ж прагнуло зневажити суспільство політичне, позаяк воно було переважно справою народу вельми цивілізованого й вельми поневоленого. Тому королі із запалом засвоїли це право й упровадили його скрізь, де були цілковитими господарями. Їхні міністри чи головні агенти стали в усій Європі тлумачами цього права, а леґісти в разі потреби надавали їм підтримку права супроти нього самого. Так вони чинили часто згодом: при монархові, який порушував закони, майже завше перебував леґіст, що запевняв, нібито такі дії цілком законні, і з вченим виглядом доводив, що насильство справедливе й що пригноблений не мав слушності.

2. Перехід монархії феодальної в демократичну.

Зважаючи на те, що всі монархії стали абсолютними в одну й ту саму добу, то видається невірогідним, щоб ця зміна суспільного ладу залежала від якоїсь особливої умови, що випадково враз повторювалася в усіх державах, і слід гадати, що всі ці однорідні й одночасні події були неминуче викликані однією спільною причиною, яка діяла однаково, повсюдно й одночасно.

Такою спільною причиною є перехід від одного суспільного порядку до іншого, від феодальної нерівності до демократичної рівності. Високий стан уже був зневажений, а народ іще не піднявся достатньо; перший стояв занадто низько, а цей останній ще не досить високо, аби перешкоджати рухам влади. За таких умов минало півтори сотні років, що були буцімто золотим періодом для монархів, упродовж якого вони володіли в один і той самий час стійкістю й могутністю — дві речі, що взаємно одна одну виключають; священний характер спадкоємця феодальної монархії поєднався з необмеженою владою керівника демократичного суспільства.

3. Занепад вільних міст у Німеччині. Імперські міста.

За твердженням німецьких істориків, найвищий розквіт цих міст належить до XIV та XV століть. Тоді вони були пристановищами багатства, мистецтв, знань, господарями в торгівлі Європи, наймогутнішими центрами цивілізації. Наприкінці вони, особливо на півночі та на півдні Німеччини, стали вкладати з околишніми рицарями союзи, на кшталт тих, до яких вступали швейцарські міста з селянами.

У XVI столітті ці міста ще зберігали свій доброжиток; але час занепаду вже настав. Тридцятирічна війна остаточно пришвидшила їхнє падіння; серед них не було майже жодного, яке не було б зруйноване чи не занепало б за цей час.

Одначе Вестфальська мирна угода позитивно називає їх колишнім ім'ям і зберігає за ними характер безпосередніх (імедіатних) володінь, цебто таких, що залежать тільки від імператора; але, з одного боку, сусідні владні князі, з іншого — сам імператор, влада якого з часів Тридцятирічної війни тільки й могла поширюватися на цих дрібних васалів імперії, весь час утискують їхню самостійність. У XVIII столітті ми ще бачимо їх у кількості п'ятдесяти одного, вони займають у рейхстазі дві лави й мають у ньому визнане право голосу; але насправді вони вже не виявляють ніякого впливу на напрям суспільних справ.

У царині свого внутрішнього життя всі ці міста обтяжені боргами, які походять почасти від того, що обкладення міст імперськими податками й далі ґрунтуються на колишньому їхньому блискучому стані, почасти завдяки вельми кепському управлінню. І, що вельми прикметне, це кепське управління, либонь, залежить від прихованої недуги, спільної для всіх міст, хоч би якими були форми їхнього суспільного устрою; аристократичне чи демократичне, воно подає привід до скарг, якщо не однорідних, то однаково пожвавлених; у першому випадку, йдеться в скаргах, уряд обертається на замкнуте кільце невеликої кількості знатних родин; усе визначається протекцією приватним інтересам; в другому випадку, зусібіч даються взнаки грабіжництво та продажність. В обох випадках нарікають на брак чесноти та безпристрасності з боку уряду. Імператор безпристрасно змушується до втручання в міські справи для налагодження в них порядку. Імперські міста порожніють, упадають у злидні. Вони не є більше вогнищами германської цивілізації; мистецтва полишають їх і починають розквітати в нових містах, що є створіннями монархів і що репрезентують собою новий світ. Торгівля віддаляється від своїх старих осередків; їхня колишня енергія, їхня патріотична потуга вичерпуються; хіба що лише Гамбург залишається великим центром багатств та освіти, але вже внаслідок особливих сприятливих для нього причин.

4. Кодекс Фрідріха Великого.

Між творами Фрідріха Великого найменш відомий у його країні й найменше звертає на себе увагу кодекс, складений за його вказівками й опублікований його наступником. Проте я не знаю, чи знайдеться серед творів Фрідріха якийсь інший, який проливав би більше світла на особистість людини та на її час і показував би ліпший взаємний вплив одного чинника на інший.

Цей кодекс становить собою справжню конституцію, в тому сенсі, який надається цьому термінові; його мета полягає не тільки у визначенні взаємостосунків громадян між собою, а й взаємостосунків між громадянами та державою: це водночас кодекс цивільний, кодекс кримінальний і хартія.

Він грунтується, або, ліпше сказати, має такий вигляд, що ґрунтується, на деяких загальних принципах, викладених у формі вельми філософській і вельми абстрактній, і схожий багато в чому на засади, якими перейнята Декларація прав людини в конституції 1791 року.

Кодекс проголошує, що добро держави та її жителів є метою суспільства й межею закону; що закони не можуть обмежувати свободу та права громадян інакше, як з метою спільної єдності; що кожен член держави мусить працювати для загального добра в умовах свого становища та свого достатку, що права окремих осіб мають відступати перед загальним добром.

Ніде не ставиться питання про спадкове право монарха, про його фамілію, ні навіть про приватне право, яке відрізнялося б від права державного. Слово «держава» вже