Давній порядок і Революція - Алексіс де Токвіль

всіх частин провінції, збагачують країну, хоча вимагають витрат. Навіть більше, такі роботи, що виконуються водночас помірно й більш-менш одноманітно в різних частинах території, всюди підтримують рівень зарплатні та приходять на допомогу біднякам. «Королю немає потреби за свій кошт запроваджувати в Ланґедоці доброчинні майстерні, як він це зробив у решті Франції,— закінчують з деякою прикрістю збори. Ми аж ніяк не домагаємося цієї милості: в нас їх замінюють і всім дають продуктивне заняття ті корисні роботи, що їх ми самі влаштовуємо щороку».

Що більше я вивчаю загальні регламенти, встановлені з дозволу короля, але, звичайно, без його ініціативи, штатами Лангедоку в тій царині адміністрації, яку залишили в їхнє відання, то більше дивуюся з мудрості, яку вони виявляють, справедливості та лагідності; то вище я ставлю дії місцевого управління порівняно з усім, що я бачив у провінціях, якими керує тільки король.

Провінція поділяється на громади (міські чи сільські), на адміністративні округи, що називаються діоцезами, й, нарешті, на три великі департаменти, або сенешельства. Кожна з цих частин має особливе представництво й своє окреме управління, що діє під керівництвом штатів або короля. Коли якісь громадські роботи повинні задовольняти особливі інтереси одного з цих маленьких політичних тіл, то вони провадяться не інакше, як за його вимогою. Якщо роботи якоїсь громади можуть бути корисними окрузі, то ця остання мусить узяти на себе певну частину витрат. Якщо зацікавленим є цілий департамент, то й він, у свою чергу, повинен подавати допомогу. Нарешті, й округа, й департамент, і провінція зобов'язані прийти на допомогу громаді, якби навіть це стосувалося лише її приватних інтересів, як тільки ці роботи становлять для неї потребу й перевершують її сили; тому що, як постійно твердять збори, «основні засади наших інституцій полягають у тому, що всі частини Ланґедоку, безумовно, солідарні між собою й повинні по черзі допомагати одна одній».

Роботи, що їх виконує провінція, мають бути заздалегідь підготовленими й розглянутими всіма нижчими корпораціями, які мають узяти участь у них; їх можна виконувати не інакше, як на гроші: панщинна праця тут невідома. Я вже зазначав, що у фінансово-податкових округах власникам завше платили погано або недбайливо, а часто-густо й зовсім не платили за землі, відібрані в них для громадських потреб. Це було однією з головних скарг, зроблених провінційними зборами, коли їх зібрали 1787 року. Між ними я натрапляв на такі, які твердили, що уряд навіть позбавив їх можливості сплатити зроблені в такий спосіб борги, бо без попередньої оцінки знищив або перетворив об'єкт набуття. В Ланґедоці ж кожна ділянка землі, відібрана у власника, має бути ретельно оціненою до початку робіт і оплаченою в перший рік виробництва.

Регламент зборів, що стосується різних громадських робіт, з якого я запозичаю ці деталі, видався центральному урядові таким удалим, що він був у захопленні від нього, хоча не наслідував його. Королівська рада, дозволивши впровадити його в дію, наказала видрукувати його в королівській друкарні й надіслати на адресу всіх інтендантів.

Усе сказане про громадські роботи ще більше можна віднести до іншої, не менш важливої галузі провінційного управління, що стосувалося стягування податків. У цьому плані різниця між Ланґедоком та рештою королівства була особливо разюча.

В іншому місці я мав нагоду зазначити, що прийоми, які застосовувалися в Ланґедоці під час розкладки та збирання різних видів податку, почасти були схожі на ті, яких ми самі дотримуємося нині в справі податкового обкладання. Я не повертатимусь до цієї обставини, а лише додам, що в цьому відношенні провінція так добре усвідомлювала перевагу своїх порядків, що кожного разу, коли король створював нові податки, вона, не замислюючись, за дуже високу ціну купувала право збирати їх по-своєму й виключно через своїх агентів.

Незважаючи на всі витрати, що їх я послідовно перерахував, справи Ланґедоку були в такому зразковому порядку й кредит його стояв так міцно, що до нього нерідко звертався уряд і від імені провінції позичав гроші, яких йому самому не дали б на таких вигідних умовах. Я вирахував, що за останні часи Ланґедок позичив за своїм власним поручництвом, але на рахунок короля, 73 мільйони 200 тисяч ліврів.

Одначе ж уряд та його міністри дивилися дуже скоса на ці місцеві вольності. Рішельє спочатку спотворив їх, а відтак і знищив. Млявий і лінивий Людовік XIII, який нічого не любив, їх ненавидів; він відчував таку відразу до всяких привілеїв провінцій, каже Буленвільє, що достатньо було самої згадки про них, аби розлютити його. Важко уявити собі, як запально слабкі душі вміють ненавидіти те, що зобов'язує їх докладати зусиль. На це йде залишок їхньої мужності, й вони майже завжди виявляються рішучими в цьому плані, хоч би якими кволими були в усьому іншому. З щасливої примхи долі, стародавня конституція Ланґедоку була відновлена за часів дитинства Людовіка XIV, і цей король, вважаючи її своїм створінням, шанував її. Людовік XV зупинив її дію на два роки, але потім повернув їй силу.

Запровадження продажних муніципальних посад загрожувало їй більш опосередкованими, але не менш серйозними небезпеками. Це мерзенне впровадження не тільки знищувало муніципальний лад, а й прагнуло спотворити провінційні конституції. Я не знаю, чи обиралися колись для цього випадку депутати третього стану до провінційних зборів, але достовірно, що це давно перестало практикуватися, й міські муніципальні сановники були в них єдиними представниками буржуазії та народу.

Ця відсутність спеціального уповноваження, що визначалося інтересами певного моменту, не мала великого значення, поки міста обирали своїх посадових осіб самі, вільно, загальним голосуванням і часто-густо на вельми короткий термін. За тих часів мер, консул чи синдик був у зборах таким самим вірним представником бажань того населення, від імені якого він виступав, як нібито вони обрали його навмисне для цього. Зрозуміло, що з людиною, яка купила собі за гроші право керувати своїми співгромадянами, виходило зовсім інакше. Вона не репрезентувала нікого, крім власної персони, або принаймні дрібних інтересів і пристрастей своєї категорії. А тим часом за цим набувачем повноважень на публічних торгах зберігалися ті самі переваги, які мали виборні посадовці. Від цього одразу ж змінився весь характер установи. Шляхетство й духівництво раніше стояли пліч-о-пліч у провінційних зборах або лицем у лице з представниками народу, тепер знаходили там тільки кількох розрізнених, сором'язливих і безсилих буржуа, й третій стан дедалі більше відсувався в самоуправлінні на задній план, відсувався саме тоді, коли його багатства зростали з кожним днем,