Час настав - Костянтин Матвієнко
— Очень любопытно. Спасибо. Сегодня же попрошу собрать всю доступную информацию об этом коллекционере.
Неділя — день не для роботи, та має пан майор турботи
Коли недільного ранку майор Микола Трохимчук у домовлений час прийшов до пам’ятника Кобзареві, там на нього вже очікував професор Юрій Довжик. Майорові дуже сподобалась така пунктуальність, але, з другого боку, стало незручно, що ненавмисне примусив очікувати на себе шанованого вченого.
— Даруйте, — почав він розмову, — що вам довелося чекати. І ще одне вибачення за цілковиту формальність, але прошу поглянути на моє службове посвідчення: майор Микола Трохимчук. — Він розгорнув темно-синю книжечку і зачекав, поки професор ковзне по ній недбалим поглядом.
— Не переймайтеся, молодий чоловіче, я дуже люблю цей парк узимку, тому приїхав раніше, аби пройтися його доріжками. А формальності інколи допомагають, а не шкодять спілкуванню, — стримано відповів професор. — Прогуляймося, і я вислухаю ваші запитання.
— Власне, це не стільки запитання, скільки певна цікавість до вашої роботи...
— Ні, ні. Спілкуватися будемо одразу відверто. Я доросла людина. Моє становлення відбувалося за радянської влади, а в ті часи КДБ мав великий вплив, особливо в таких навчальних закладах, як університет. Тому я маю досвід спілкування з вашою установою і розумію, що там не буває випадкових інтересів.
— Хіба я не можу просто цікавитися наукою?
— Можете, але запевняю вас, пане майоре, саме сьогодні наука становить для вас інтерес в останню чергу. Перейдімо до вашої справи!
— Від вас, пане професоре, нічого не приховаєш, — погодився Трохимчук.
— Отож говоріть прямо: що або хто саме вас цікавить? Скажу одразу: нікого зі своїх знайомих я для вас характеризувати не буду.
— Юрію Вікторовичу, розумію традиційну пересторогу інтелігентної людини до нашої організації, та інколи виникають обставини, коли співпраця з нами необхідна.
— Запитуйте.
— Скажіть, чи немає чогось у вашій нинішній роботі такого, що могло б становити інтерес для іноземних спецслужб?
— Інтерес може бути різний: суто пізнавальний, ідеологічний чи матеріально-фінансовий, — почав аналізувати вчений. — Пізнавальний легко задовольнити з відкритих джерел. Ідеологічний залежатиме від того, яка саме держава виявила таку специфічну цікавість. Ми знайшли порівняно давнє поховання, але сам собою цей факт ніяк не може вплинути на усталені уявлення про історію церкви в Україні. Хоча, ймовірно, його можна якось використати у протистоянні двох патріархатів. Матеріальні цінності, знайдені нами, мають чималу вартість, але не таку, щоб цікавити спецслужби.
— До вас не звертались якісь незнайомі або малознайомі люди з несподіваними запитаннями? — поцікавився майор.
— Ні.
— Можливо, до ваших помічників?
— Наскільки мені відомо, також ні. Утім, моя аспірантка говорила, що її запросив на розмову до ресторану якийсь заїжджий молодий кореспондент газети «Первопрестольний комсюк». Вона сказала, що він поставив кілька запитань стосовно мене і нашого помічника.
— Не могли б згадати його прізвище?
— Аскольд Четвертинський.
— Ні, я маю на увазі журналіста з «Комсюка», — уточнив Трохимчук.
— Я його не знаю.
— Пане професоре, величезне прохання: передзвоніть, будь ласка, зараз вашій аспірантці й уточніть прізвище і телефон цього журналіста, — і, попереджаючи заперечливий жест ученого, додав: — Звісно, ми можемо викликати її офіційно і поставити наші запитання формально, але цілком можливо, що наші перестороги марні, а якщо ні, то раптом це зашкодить справі. Та й молода жінка, не настільки загартована життям, як ви, може пережити легкий стрес від повістки.
— Скажіть, шантаж був окремою вашою навчальною дисципліною? — запитав професор.
Майор лише розвів руками, усміхнувшись, але очі його лишилися зосереджено-холодні.
— Це справді так важливо? — запитав професор після тривалої паузи.
— Буду відвертий. Ми вивчаємо одну дивну ситуацію. Можливо, це збіг обставин чи непорозуміння, та існує значна небезпека для певних людей, — терпляче пояснив майор.
— Мабуть, ця небезпека може загрожувати впливовим і багатим людям, якщо ви цим так перейнялися.
— А тут ви помилилися, пане професоре. Ідеться про цілком звичайних і дуже молодих громадян.
— Гаразд, зараз спробую.
Христина здивувалася проханню свого керівника, та за хвилину професор передав майорові координати журналіста Алєксандра Дєнісова.
— Ви згадали ще прізвище студента Четвертинського, — обережно приступив майор до головної мети розмови. — А чим він може бути цікавий цьому журналістові?
— Не знаю, він справді дещо вирізняється поміж однолітків поведінкою та інтересами, але не надто вже.
Він, до речі, висловив сміливу гіпотезу, що знайдене поховання належить митрополиту Петрові Могилі. Хоча, на перший погляд, цього не може бути, але вчора я знайшов непрямі, та все ж підтвердження того.
— Тоді, можливо, це і становить інтерес для журналіста. Ви не проти, якщо я зустрінуся з Четвертинським?
— Ніби моє заперечення вас зупинить.
— Юрію Вікторовичу, я маю на увазі, що, зустрічаючись із ним, пошлюся на те, що вже розмовляв із вами.
— Щоб він більше довіряв вам? Не сподівайтеся, бо Аскольд — хлопець розумний і самостійний.
— Я лише поставлю кілька запитань, неофіційно.
— Спробуйте. Коли це все, то давайте прощатися. На все добре.
— Дякую вам. Даруйте за клопіт і всього найкращого. — Майор потис професорові руку.
Діставши мобільний, Трохимчук зателефонував на домашній телефон Аскольда.
***
Аскольд прокинувся від рипіння дверцят старої шафи. З брами вибирався свіжий та, як завжди, усміхнений Ілько. А поруч з Аском на дивані спав Павло. Втім, його стан був більше схожий на хворобливе забуття або непритомність: важке дихання, пошерхлі губи, темні кола навколо очей.
— Привіт! — озвався венед. — Павло дуже старався, і ми з четвертої спроби спромоглися відчути Надію. Хоч Апостол попереджав, що зазвичай це забирає кілька діб. Хлопець дуже виснажився через неймовірні психічні навантаження, тому я не пустив його до найманої квартири й умовив лишитися спати у тебе. Дещо нам таки вдалося з’ясувати. Апостол навчив мене, як вводити людину в гіпнотичний транс і спрямовувати її зусилля. Павло відчув сестру і ввійшов у подумковий контакт із нею. На жаль, не так чітко, як це вдається Лахудрику, але дещо ми з’ясували. Надія жива і неушкоджена, але голодна, і їй холодно. Перебуває в якомусь підвалі. Ми визначили, що це десь на південь звідси, та відстань встановити не змогли. її у ніч викрадення заманив у машину Арсен, той спортсмен. Потім до них несподівано підсіли ще двоє чоловіків. Утрьох вони