Час настав - Костянтин Матвієнко
— Гаразд, але все ж таки, у чому секрет вашої поінформованості?
— Якщо я вам скажу, що до цього причетні сили нематеріального світу, повірите? — усміхнувся Аскольд, вказавши на крилату постать архангела.
— Щиро кажучи, не дуже. Ну, гаразд, а чи можна дізнатися, чому ви вирішили, що знайдене у Лаврі поховання належить святому митрополиту Київському Петрові Могилі? — спробував зайти з іншого боку майор.
— Відповідаю, як на духу, пане майоре: мені про це сказала інша свята — Іуліанія, княжна Ольшанська, — зі знущальною відвертістю відповів Аскольд.
— Вашим зв’язкам у вищому, точніше якнайвищому, світі можна лише позаздрити... — Трохимчук збагнув, що певнішої відповіді не отримає.
— А зараз тобі запропонують співпрацю, — попередив Лахудрик.
— Даруйте, даруйте! — випередив майора Аскольд. — Питання про можливі умови моєї співпраці з вашою організацією, яке ви маєте намір зараз мені поставити, нехай краще лишиться не озвученим. Гаразд?
— А що я можу вдіяти? — вдавав, ніби погодився, майор.
— Ось номер мого мобільного телефону, — Аск простягнув невеликий аркуш із заздалегідь написаним номером, — аби вам не доводилося дзвонити мені на хатній. Вибачайте, що відібрав стільки часу. Дозвольте попрощатися.
— На все добре, сподіваюсь якось іще поспілкуватися з таким цікавим співрозмовником. — Трохимчук був змушений погодитися з таким фіналом зустрічі.
«Оце так неділя трапилася! — міркував майор. — А ще і обідня пора не настала. Зранку професор дав мені зрозуміти, що не гратиме за нашими правилами, а тепер цей пацан довів, що можливості служби у власній столиці досить обмежені навіть у зборі інформації. Так, і професор, і студент — це не перелякані підприємці чи корумповані чинуші, залежні від правоохоронців і готові принижено запобігати їхньої ласки. Це люди зі справжнім почуттям власної гідності, і вони не втрачають її навіть перед силою влади. Саме такі громадяни вийшли на Майдан 22 листопада[34], у перші його години».
Трохи повагавшись, майор вирішив, що таки має вагомі підстави потурбувати полковника Вовка навіть у його єдиний вихідний. Він передзвонив шефові на приватний номер і розповів про свої зустрічі. Ранок понеділка було вирішено почати з розробки плану заходів реагування на екстраординарні, як виявилося, події останніх днів.
***
Аскольд забіг до продовольчого магазину купити харчів і повернувся додому. Там на нього чекали Ілько з Павлом. Останній уже прокинувся і вигляд мав трохи бадьоріший. Чекаючи на дзвінок від детектива Дмитра, вирішили покупатися в Почайні. Ілько пішов запитати дозволу на відвідання табору ще незнайомим Андрієві Павлом. Апостол відповів, що не заперечує, ба більше: він сам хотів би познайомитися з хлопцем, якого названо на честь одного з його побратимів. Цекіста Алєксандра на цей час венеди заберуть із собою копати глину, з якої ліплять глечики та миски, аби він не бачив, як до табору прийдуть люди з його часу, а серед них — і добре відомий йому студент-історик.
Захопивши з собою рушники, хлопці перейшли крізь браму у шафі до табору на березі Почайни. Лахудрик заявив, що води не любить, бо він є чесний домовик, а не водяник. Отож ліпше прибере у квартирі, аби зробити приємне Аскольдовій мамі, — «це ж людям у святу неділеньку Ним заповідано байдикувати, а домовикам можна і попрацювати».
Павло не приховував свого захвату від побаченого. Йому дуже сподобалося те, що, потрапивши у минуле, вони застали там найтеплішу пору літа — липень.
Апостол зустрів їх доброзичливо і гостинно. Особливо багато він говорив із Павлом: розпитував про його життя у Польщі, наукові інтереси, родину. Здивувався майбутньому поділу християнства на східну і західну церкви. Адже засновником першої, Константинопольської, вважається саме він, Андрій, а другої, римської, — його рідний брат Петро. Аскольд трохи заспокоїв Апостола, розповівши, що обопільну анафему, накладену аж у середині одинадцятого сторіччя, Римський і Константинопольський святі престоли зняли один з одного ще у 1965 році[35].
Поговоривши з Андрієм, хлопці побігли стежиною до Почайни — купатися. Та не встигли вони поплавати й півгодини, коли Ілько помітив, як у гирло річки входить чимала галера. Він помчав до табору, щоб повідомити Апостола про гостей. Аскольд з Павлом лишилися спостерігати за прибулими з прибережних кущів. Коли нагодилися Андрій з венедами, то з’ясувалося, що прибув очікуваний ним вантаж з колоній на берегах Моря Гостинного[36], як його звали стародавні греки. Після вітань з командою почалася важка робота розвантаження галери, у якій студентам довелося брати участь нарівні з усіма.
Від цілковитого виснаження, з незвички до важкої фізичної праці, їх врятував дзвінок детектива Дмитра, який повідомив, що співробітники його агенції знайшли Арсена. Він зараз грає в одному з численних салонів ігрових автоматів, які густо обліпили станцію метро «Лівобережна»[37], витіснивши потрібні киянам крамниці, кав’ярні та перукарні.
Хлопці мусили негайно повертатися до сучасного Києва. Прихопивши з собою Лахудрика, Аскольд, Ілько і Павло помчали до метро й за п’ятнадцять хвилин прибули на «Лівобережну».
Цікаво, що свою першу поїздку на метро Ілько, на подив друзів, сприйняв так, ніби користувався ним усе життя.
Дмитрову машину було припарковано неподалік новоствореного грального кубла, де раніше був дуже пристойний магазин-кулінарія.
— Арсен усередині, на першому поверсі, ріжеться з примітивним одноруким бандитом. Він у червоно-чорній шкірянці, синіх джинсах і білих кросівках, — пояснив Дмитро Аскольдові, коли той підсів до нього в авто. — За ним наглядає один мій співробітник — худий хлопець з довгим волоссям. Він сидить біля сусіднього автомата.
— Гаразд. Я пішов, а мої друзі лишатимуться на вулиці біля входу.
Аскольд зайшов до ігрового залу, де одразу ж упізнав Арсена. Придбавши жетони, він вдав, що починає гру. Лахудрик повідомив, що береться до роботи. За деякий час домовик поскаржився:
— Я не можу нічого дізнатися з його думок, бо його цілковито поглинає гра.
— Тоді мені доведеться з ним поговорити. Аскольд підійшов до Арсена і, поклавши руку йому на плече, сказав:
— Привіт, Арсене.
Той смикнувся, миттю підхопився зі стільця й визвірився:
— Ти хто?
Замість відповіді Аскольд руба запитав:
— Куди ви сховали Надію? Я її друг.
Кілька секунд Арсен здивовано розглядав Аскольда, а потім повільно проказав:
— Не знаю я ніякої Надії.
— Не бреши... — Аскольд не встиг закінчити.
— Обережно! — гукнув Лахудрик.
Запізно. Арсен обома руками сильно штовхнув його, зірвався з місця