Час настав - Костянтин Матвієнко
— Хм! Послужіть із моє, тоді й будете сподіватися, — притлумив його оптимізм досвідчений полковник.
— Пане полковнику, до речі, про Полянського. Він теж засвітився у цих свіжих матеріалах. Прийшов до Балабухи й просив натиснути на одного студента, Аскольда Четвертинського, аби той погодився на співпрацю зі співробітниками закордонного Фонду славної єдності, — повідомив майор.
— Фонд — це ще та конторка, суцільний головний біль для моніторингового відділу. А що їм до того студента?
— Не з’ясовано. Та цікаво от що: за день до Полянського у завгоспа за протекцією іншого відомого політпройдисвіта, себто політолога Вадима Бобрина, був такий собі Бенціон Пінський — меценат і вчений із Близького Сходу. Він також наполегливо цікавився можливостями адміністративного впливу на матір того ж хлопця (вона викладачка Університету), щоб примусити її переконати сина співпрацювати з ним. Пінський перебуває в полі зору відділу запобігання контрабанді культурних цінностей.
— Дві потужні розвідки на одного київського студента одразу — не забагато? — поставив риторичне запитання полковник. — Щойно з’являться вільні люди, до цього Четвертинського придивимося пильніше. Спробуйте з’ясувати, чи знають обидва шпигунські кубла про інтерес одне одного до цього хлопця.
— Балабуха розповів Полянському, що Пінський дуже цікавився Четвертинським, тендер, мабуть, влаштовує, — повідомив майор.
— Це погано для хлопця, бо якщо вони дізнаються, що конкурують за нього, то можуть перейти до жорсткіших дій. А Пінський в курсі про інтерес наймачів Полянського?
— Невідомо, — знизав плечима майор.
— Тримайте всіх цих типів у полі зору, наскільки вистачить ресурсів. Завгоспа теж контролюйте, але наразі не чіпайте, потрібно надійно вивчити і остаточно перекрити канали постачання живого товару за кордон. Сьогодні ви вільні, дякую. На все добре.
Майор Микола Трохимчук ішов зимовим бульваром вулиці Липської до Марийського парку. Йому було про що подумати. З проректором-завгоспом усе більш-менш зрозуміло: звичайний хапуга, тупий і пихатий. Цікаво, чому Полянський і Бобрин не запропонували своїм клієнтам пристойнішого контакту? Втім, для таких дій Балабуха — самий цимес.
А от до Четвертинського доведеться придивитися. Що ж таке може бути йому відоме, що становить інтерес для двох розвідок? Слід зібрати про нього детальнішу інформацію, а потім, не перемудровуючи, просто поговорити напрямки. Майор набрав номер телефону куратора від служби, який закріплений за Університетом, і попросив його знайти офіційні анкетні дані студента третього курсу історичного факультету Аскольда Четвертинського, а також з’ясувати, з ким із викладачів можна поговорити про нього.
За кілька годин, уже вдома на Оболоні, Микола Трохимчук отримав електронною поштою біографію студента, номер його домашнього телефону, а також номери телефонів кількох його викладачів. У біографії нічого значущого — звичайний молодий киянин. Проглянувши список викладачів, майор зупинився на прізвищі професора Юрія Довжика, проти якого було зроблено примітку: «Керує археологічною практикою, на минулому тижні зробив повідомлення про сенсаційне відкриття, співавтором якого назвав, зокрема, і Четвертинського; останні два тижні перебуває майже у щоденному контакті з ним». «Інколи навіть такі спеціальні куратори недаремно їдять свій хліб», — вдоволено подумав Трохимчук. Він набрав номер мобільного телефону професора Довжика і, назвавшись, легко домовився про зустріч із ним у парку імені Тараса Шевченка наступного ранку.
В печері зник цекіст-технолог. Поганий з нього археолог
Зранку Аскольд пішов на кафедру до професора: сьогодні, хоч і в суботу, належало працювати над інвентарним описом знайдених у похованні речей. Там мала бути і Христина, але вона, пославшись на хворобу, не приїхала. Аскольдові важко було зосередитися на роботі, подумки він щохвилини повертався до Надії. Хлопець із професором поралися коло знахідок години до четвертої. Лахудрик незримо був присутній, але переважно спілкувався з сутностями старої університетської будівлі, бо допомогти у складанні наукового звіту був малоздатний.
Телефон Павла весь час лишався поза зоною досяжності. Коли Аск почав уже не на жарт турбуватися, той сам передзвонив йому. Хлопці домовилися про зустріч у кав’ярні «Альма-матер» неподалік Університету.
— Маю дві версії причин того, що сталося з Надією, — почав розповідь Павло, привітавшись. — Перша стосується колишнього батькового партнера ще по Донецьку. Він наш далекий родич. Коли батьків бізнес почав набирати обертів, то цей родич, його звуть Артем Крадьков, намагався отримувати половину прибутків, хоча вклав грошей і роботи ледь на чверть. Під батькові гарантії Крадьков узяв у серйозних людей великий приватний кредит, який не зміг повернути. Тоді батько сам віддав борг, відібравши у Крадькова більшу частку бізнесу, в якому той все одно вже не здатен був брати участь через некомпетентність та алкоголізм. Але батько залишив цьому горе-бізнесменові значні кошти і нерухомість. Крадьков не оцінив доброго ставлення — батькові друзі на власні вуха чули, як він сп’яну погрожував жорстоко помститися усій нашій родині...
— Ти розповідаєш про свої підозри, бо вже більше довіряєш мені? — перервав Аскольд.
— Щиро кажучи, я не мав змоги щось детально дізнатися про тебе. Просто пересвідчився, що ти не пов’язаний з кимось із наших донецьких знайомих, а схоже, сліди викрадачів тягнуться до Донецька. Слухай далі! Друга версія стосується, вибачай, колишнього Надіїного кохання. Це хлопець з Маріуполя, Арсен Бабіулін, спортсмен, навчається в Донецьку. Вони з Надією зустрічалися ще у школі. Тоді батьки дуже обмежували нас у витратах, не бажаючи розбещувати. Коли ж у Надії зрештою з’явилися гроші, гарний одяг, автомобіль, а головне — нові життєві інтереси, Арсен відчув, що вони не пара. Він знавіснів, влаштовував сцени ревнощів, та при цьому безсоромно вимагав від неї оплачувати всі його власні потреби та забаганки. Батько спробував приборкати його — зробив директором одного з виробництв по розливу води, подалі від Донецька, подарував пристойний автомобіль, до речі, «Шевроле Сабурбан» кольору металік, щоправда, неновий. На жаль, Арсен, ставши начальником та отримавши нормальні гроші, почав вештатися по дорогих ресторанах, завів знайомства з пустопорожніми мажорами і мало цікавився виконанням службових обов’язків. Виробництво занепало. Одного разу Арсен за дрібну провину сильно побив бейсбольною битою удвічі старшого за нього робітника. Той навіть потрапив до лікарні. Коли батько про це дізнався, то звільнив Арсена, а я нарешті переконав сестру припинити з ним стосунки. На щастя, наша родина саме перебралася до Києва. Надія розповідала, що він намагався дзвонити їй і сюди та просив знову влаштувати його на хорошу роботу — цього разу в столиці. Але сестра твердо відмовила. Тоді він заявив, що Надія ще пошкодує про це. Сьогодні я за дріб’язковим приводом подзвонив