Час настав - Костянтин Матвієнко
— Ти диви, тепер ці двері — таки Двері! — Ілько милувався сіро-зеленим маревом, на яке перетворилася внутрішня поверхня дверей. — Відчиняєш — хочеш, бери одяг, а хочеш — ходи у давнину.
Він просунув голову у марево і заявив, що брама, як і раніше, веде до табору над Почайною.
— Класно! — вигукнув Аск. — Тепер якщо зачинити двері шафи, то про існування брами ніхто й не здогадається. Але... Що буде, якщо їх раптом відчинить моя мама?! Пані Книго, даруйте за клопіт, а чи не можна зробити браму невидимою?
Брама поволі перетворилася на ледь помітний зеленавий контур на внутрішній поверхні розчинених дверей шафи. Подякувавши, Аск зачинив шафу. Зітхнувши, немов після важкої роботи, сів на диван.
Ілько, трохи ніяковіючи, раптом сказав:
— Слухай, ти виглядаєш якимось ніби у воду вмоченим, як каже мій батько. Я відчуваю, що в тебе щось негаразд — ти чимось не на жарт стурбований. Може, спробуємо разом зарадити?
Аскольд, який уже втомився тримати у собі страх за долю Надії, несподівано для себе розповів молодому венедові все про їхнє знайомство з дівчиною та її викрадення. Ілько мовчки, уважно вислухав. Коли Аск закінчив, сказав:
— Ще не знаю як, але я спробую допомогти.
— Ти з іншого часу, отож хіба уявляєш собі, як діяти за таких обставин? — засумнівався Аскольд.
— Люди і їхні вчинки з часом не дуже міняються, як каже добродій Апостол. До ранку щось придумаю.
Аскольд із сумнівом поглянув на Ілька, який сидів на його дивані у штанях із грубого полотна, без сорочки і босоніж. Венед, зрозумівши його погляд, трохи знітився.
— Спочатку нам слід подбати про твій одяг і зовнішній вигляд, щоб можна було ходити сучасним Києвом. Спробую щось тобі підібрати зі свого. А завтра купимо все нове.
***
Бенціон Пінський з політологом Вадимом Бобриним гуляли Володимирською гіркою. Свіже ранкове повітря і не по-зимовому яскраве сонце робили ділову прогулянку напрочуд приємною, та й корисною здоров’ю, особливо після двох пляшок віскі, випитих учора на трьох у ресторані «Ханой». Слизька паркова доріжка повсякчас загрожувала падінням, тому співрозмовники зворушливо підтримували один одного попід руки.
— Ну що ж, я домовився про вашу зустріч із впливовим чиновником від освіти. Це — проректор-завгосп Університету, Іван Балабуха, — казав Бобрин. — Він прийме вас у ректораті за дві години. Ось номер його телефону.
— Вельми вдячний, та чи не краще буде зустрітися з ним на нейтральній території, тим паче сьогодні субота? Ректорат — місце офіційне, і мені б не хотілось зайвий раз там світиться, — засумнівався Пінський.
— Бачите-но, цей пан, проректор, посаду отримав недавно, як і вчений ступінь доктора базікології, ну, ви мене розумієте, в сенсі політології. Цим він вельми пишається. Після того, як він остаточно освоївся на посаді, його пихатість і самовдоволеність сягають за хмари. Він приймає відвідувачів, як класичний чинуша з творів Гоголя чи Салтикова-Щедріна, всівшись у троноподібне крісло за величезним столом і розмовляючи з непомірним апломбом і зневагою. Якби ви втаємничили мене в те, для чого вам потрібні зв’язки в Університеті, я би підібрав, можливо, більш адекватний варіант.
— Обмежимось поки цим. Повірте, я вмію спілкуватись з подібними типами. У нас їх теж вистачає, правда на базарі, а не в університетах. Скільки я вам винен за організацію цієї зустрічі?
— Ну що ви. В нашій країні подібні дрібні послуги поки не набули цінового котирування. Припускаю, що у нас з вами можуть виникнути більш тривкі і масштабніші спільні інтереси. Тоді й порахуємося, — розважливо промовив Бобрин.
— І які ж, наприклад, інтереси ви маєте на увазі? — запитав Пінський.
— Ну, наскільки мені відомо, у вас є досить солідні зв’язки у підприємницьких і політичних колах практично всіх країн золотого мільярду[29], а наша країна, я припускаю, не позбавлена інтересу з боку деяких з них. Я би міг запропонувати вашим заможним друзям сприяння у розміщенні вигідних інвестицій у нас.
— В яких сферах? — запитав Бенціон.
— Ну, найбільш вигідними завжди були інвестиції у політику.
— Вадім, невже ви відкриваєте брокерську контору з гуртового продажу ваших політиків? — нібито пожартував Пінський, утім його очі залишалися серйозними.
— Скоріше перепродажу, оскільки мінімум по разу вони вже продались. А коли серйозно, то я маю на увазі створення нового політичного проекту, котрий може бути цікавим світовим центрам впливу.
— Ви підіймаєте вельми серйозну тему. Давайте повернемось до цієї розмови у недалекому майбутньому. — Пінський вирішив про всяк випадок зберегти зацікавленість Бобрина у співпраці. — Ще раз дякую за сприяння у зустрічі з завгоспом. До побачення.
— Всього найкращого. — Бобрин попрямував до машини.
***
Струнка і довгонога секретарка проректора-завгоспа Івана Балабухи протримала Пінського більше сорока хвилин у приймальні, перш ніж запросити до шефа.
Проректор облаштував свій кабінет з непристойною розкішшю, що виглядала еталоном несмаку: червоного дерева меблі, прикрашені позолоченими бронзовими віньєтками, бордові шпалери з натурального шовку та величезний товстий рожевий килим створювали інтер’єр, швидше притаманний борделю в якомусь східному місті, аніж офісу загалом не першорядного адміністратора. Враження доповнювала відсутність стільців для відвідувачів. Вони мусили говорити з Балабухою стоячи, у той час як він сидів за величезним столом. Господар жлобського кабінету — товстезний чолов’яга у фіолетовому піджаці з великим золотим тризубом на лацкані і помаранчевою краваткою — неприязно поглянув на відвідувача.
— Доброго дня, пане проректоре, — привітався Пінський. — Багато чув хорошого про вас...
— Не підлабузничай, — перервав Балабуха. — Прийшов, то кажи, чого треба. Тільки коротко.
— Мене цікавить студент вашого університету Аскольд Четвертинський, — почав Пінський.
— Ти що, підарас? — зацікавлено поглянув на нього Балабуха.
— Ні. Я науковець, і він цікавий мені як людина, що має певні наукові гіпотези та інформацію, які також становлять для мене інтерес.